Світ не створений - Мирослав Лаюк
Раптом Агата стрибнула в ріку й, ніби свинцева куля, зникла. Головатиця потягла її вниз за течією — на водоспад з широкими й грубими порогами. Тут бувають риби завдовжки з лисицю, сильні й мстиві.
По всім полотні ріки де-не-де виступали велетенські заокруглені скелі — голови тих велетнів, які жили тут до людей. Колись їх Бог скликав на гору Остричу, а потім повідрізав голови, які скотилися просто сюди.
Унизу, де під водоспадом течія ставала зловісно спокійною, Агата показала над плесом гострі вуха зі злиплими китицями й потягла жертву до берега. Лесьо, ледве вловлюючи обриси риби у воді, погнав коня униз. Рись не витягла здобич на сухе каміння, а залишила на мілководді, біля відрубаної голови велетня. То була зовсім не гігантська головатиця, яка на повну довжину би не вмістилася в бочку і за яку євреї дали б мішок тютюну. На мілководді лежала мертва дівчина — зовсім гола, бліда, із зеленуватим відтінком рівної чистої шкіри. Однак на лиці ниткою тягнувся глибокий шрам — від брови до щоки. Вода п’яно гойдала мертвими ногами то туди, то сюди, хотіла затягти назад, у середину течії. Дівчина так нагадувала Лесеву кохану, що він аж побілів: «Адріано!» З нею вони скоро мали б побратися. Однак та істота не була Адріаною, тільки її демонською копією.
Дрібні рибки, відчувши мертву плоть, оточили тіло. Дві плямисті нересниці цілували її в губи. Лесьо з огидою відштовхнув мертве тіло: дівчина легко перевернулася; вона не мала спини. Ззаду вивалилися всі внутрішні органи — та не тому, що хтось зірвав їй шкіру й ребра, як кришку з бочки, а того, що цієї спини ніколи й не існувало. Це такий демон, що обходиться без спини.
Хлопець плюнув через ліве плече, перехрестився, покликав Агату, плеснув по крупові коня — і вони погнали геть.
…Вночі йому присниться спускання з неба величезної прозорої кулі. Синювате сяйво тремтіло, як недавно народжене соболеня, взяте в долоні. Ніби ніч, але не темно: не видно ні сонця, ні місяця. Посеред поля — грубезний, як кутній зуб, граб. Лесьо добре пам’ятає це дерево, зросле з трьох, як людський виродок, — воно росте на виході з їхнього поселення. Тисячі скручень, тисячі сучків збиваються в одну крону, ніби зморшки на тілі старої людини. Куля спускається повільно, спускається, спускається… А потім втискається в дерево, давить на нього, проламує, як солдатський чобіт. Тріщать гілки й сучки, руки й ноги, ребра. Рветься шкіра й сухожилля. Зіжмакується листя, пахне стиснута в кулаку більше не жива зелень. Куля зупиняється в тому місці, де три грубі стовбури розходяться. На землі гора розтрощеного гілля. Усі птахи того дерева, що, замагнетизовані, сиділи в гілках, стають купою кривавих одудів, круків з поламаними крилами, жовтогрудих синиць із задертими доверху лапками. У закручених зелених листках конвульсивно звиваються кокони дрібних істот. І тиша: чути, як на третій звідти горі завиває лис, як козуля кличе козуленят на іншому боці лісу і як вистрибує форель унизу в потоці. А на горизонті — грандіозна будівля з високими трубами. Вона прихильно сяє, але через те світло з очей осипаються вії, а сльози стають рудуватими. Потім це все, ніби малюнок на цупкому папері, відсувається вдалину. Натомість попереду — маленька хата з червоним дахом. Туди йде купа людей, заходить у двері й не виходить. А зверху — блимає червона точка, блимає…
Лесьо прокинувся зранку з хворою головою, як і всі інші. Однак він ще й знайшов у волоссі кілька розтертих листків граба й маленьку пір’їнку кольору обчищеної гарбузової насінини. І небо стало як у сні: білий день, а ніби темнота, ні сонця, ні місяця. Якщо й було якесь сяйво, то лиш аби добре бачив той, хто за тобою спостерігає (те, що за тобою спостерігає).
Федиха вже завершила справу з горщиком, остиглим і забутим серед хати. Щойнісінько зі служби у війську передчасно повернулися її сини, ще не встигнувши нічого пояснити. А тепер — у який кут, в яку скриню, в яку шпарину їй було себе засунути? Хлопці поховалися, сказавши, аби вона не визнавала, що знає їх. А мати за мить до появи чужих сіла назад на картоплиння. Звідки вони взялися й чому саме зараз, коли її серце було таким розігрітим? І перше, що захопив погляд господині, — болото з камінцями, соломою й зеленою конюшиною, що перед входом до хати не обчистили австріяки з рушницями за спинами.
— Ти Ганна Шугай?
Цю зневагу жінка чула майже на запах — сморід зіпсованої вурди. Один з них, побачивши стільчик, обчистив чобіт. З нього відшарувався пласт глини, що добряче обтяжував ногу.
— Ти хто такий, голубе? — звернулася, очевидно, до старшого. — Хоч би «Слава Ісусу Христу» сказав, а то як з биркою нехрещеною говориш.
— Якщо ти Ганна Шугай, то Ісус Христос точно не має до тебе стосунку.
— Мене треба називати Федиха. І — в Ісуса Христа нема ні елліна, ні юдея, каже наш отець Петро.
— А чи відає ваш піп, що саме Ганна Шугай привела у світ цілий виводок горлорізів, небезпечних злочинців, котрі втекли зі служби у війську? Якби її сини народилися трохи раніше, то й Ісуса б розіп’яли, ще й гарненько покатували.
— А ти язичок притримай, бо я тобі цим горщечком і в голову заїхати можу.
— От і породу проявила: сірку з крові — та в рот!
Федиха підстрибнула і, не поправляючи спідниці, кинулася на чоловіка. Двоє, які мовчали, зірвалися до неї. Одного вона бахнула у скроню горщиком з картоплею. Рись скочила зі сволока й накинулася на головного, зваливши його з ніг. Їх угомонив новий учасник дійства:
— Хай лиш хтось поворухнеться — і голова з пліч.
Лесьо тримав цівку рушниці біля набитого товченою картоплею волохатого вуха — воно тепер виглядало так, наче мало страшну вавилонську хворобу. За братом ховалася мала Оля — теж із рушницею, націленою на чужака. Рись, відгукнувшись на наказ Леся, облишила переляканого головного.
— Що ж,
