Світ не створений - Мирослав Лаюк

За синтетичною фіранкою з дрібними трояндочками — кімната з труною. Стіни в домі де-не-де вкрилися чорним грибком, де-не-де вапно здулося, але ніде ще не відвалилося.

— Згоріла за кілька місяців. Ходила здорова жінка. Раптом щитовидка трохи розпухла, бац — і нема людини.

— А як лікували?

— Вірочка їхала в Карпати до знахарки…

— Жах…

— Ми геть не мали грошей, не мали що продати.

— Може, вона нам щось просила передати? — питав Сергій.

— Вірочка… Вірочка казала, що любила вас.

— Любити — дуже цікаве слово, — сказала Інна, не відриваючись від смартфона. — А де, до речі, тітка Галя, дядя Аркаша і їхній малий? — згадала про маминих родичів з Лисичанська.

— Я дзвонила, — казала Надя. — Галя передала, що у них там з Льонею проблеми.

— Льоня — до речі, останній, кого я бачила, покидаючи в 2002-му Україну. Які з ним проблеми?

— Нічого не знаю. Галя ніколи мені нічого не розказує. І трубку бере раз на два місяці.

— Глянь на розп’яття, — показувала Інна Сергієві на цвинтарі. — Глянь: руки пластмасового Ісуса прибиті до хреста цвяшками. Цікаво, що відчував той, хто розпинав цього Христа?

Коли всі розходилися, Інна вирішила проказати хоча б одну молитву над могилою, однак після рядка «Хліб наш щоденний дай нам сьогодні» забула слова.

— Маю тобі ще дещо дати, — казала баба Надя Інні. — Може, тобі буде цікаво.

І стара витягла із серванта сіреньку стару книжечку…Боже, ще родинних детективів Інні не вистачало! Ще всього цього балагану, який давить на мозок і змушує згадувати заліковане за немалі гроші з найкращими психоаналітиками!

— Бабо Надю, нічого не треба, не треба ніякого мотлоху минулого.

— Це мені лишилося від твоєї прабаби Аліни. Точніше, цю книжку їй прислали на адресу Скорських у Києві.

— Хто такі Скорські?

— Родичі. Вони виїхали з Києва ще під час Другої світової, перебралися до Америки. Аліна недовго жила у їхнім домі. Книжка прийшла, коли вона вже не була жива. Я її тримала в себе разом з усіма документами, а недавно треба було подивитися план газифікації будинку — то й знайшла.

— І що в цій книжці?

— Важко пояснити, як вона стосується нас. Але там поезії. Це книжка віршів французькою мовою. Там є підкреслені рядки й паризька адреса.

Інна взяла невеличку сірувату, як нефарбована свиняча шкіра, книжку. Вона називалася «Exil», тобто «Вигнання» — авторства Сен-Жон Перса.

— Я не знаю цього письменника. Але можу приблизно перекласти.

— Колись мені вже переклали, що означають ті рядки, де підкреслено олівцем. Але вони дуже туманні. А недавно знайома з колишньої роботи принесла книжку цього автора в українському перекладі. Ну ось, я порахувала рядки й звірила, глянь: «Не від учора — у вигнанні! Не від учора — у вигнанні!» Але не розумію — чому у вигнанні, хто? Той, хто прислав книжку, напевне. Не розумію. Може, цього знайомого нашої прабаби вигнали з Радянського Союзу — буржуазний націоналіст чи що? І далі підкреслено: «Серед пісків Чужинець мовить: «На світі все — для мене новина!..» І спів, що родиться у ньому, — для нього є не менш чужий».

Знайома баби Наді знайшла в інтернеті, що таку саму книжку продають за 350 євро. Інна ще раз оглянула видання — 1942 рік, Марсель, наклад 200 примірників. А на шостій сторінці дрібно написана паризька адреса. Ще одне підкреслене місце, яке помітила Інна, перекладалося як «Моя оселя — у моєму йменні».

Але вона не знайшла в книжці імені таємного адресата.

— Чекай, дитино! — кричала стара. — Чекай!

— Що таке, бабо Надю? Кажіть швидше, бо мене чекає тато в машині.

Сергій посидів учора біля тіла півгодини й зник, а потім прийшов на цвинтар і навіть не лишився на заупокійний обід. Хоча дарма його не було тепер — Сергієві було б важливо почути оце «тато».

— Може, ви все-таки передумаєте й лишитеся тут ще трохи?

— Нащо?

— Ну… — справді, нащо? — Три хвилинки почекайте! Усього три хвилини.

Вона залетіла в дім, пошуміла там каструлями й шафами, дверми й шухлядами, а потім вибігла з чорним целофановим пакетом і коробкою з-під взуття. Баба Надя зняла банку зі стільчика під стіною й потягла табурет під грушку.

— Затримай коробку, Інночко.

— Та не треба!

— Візьмете з собою. Вони хоч і маленькі, але дуже смачні.

А потім зробила відчутну паузу, схилила голову, зморщила носа й додала:

— Ваша мама їх дуже любила. Вона називала ці дульки мармеладками.

І, однією рукою прихиливши шершаву гілку, другою рвала й складала в коробку щойно, просто сьогодні зранку, достиглі грушки. Вони, невеличкі, золоті, стирчали з коробки, як курчата.

Сусіди, які уже вдруге за останні три дні бачили цих двох внизу біля машини, а потім у ліфті, грали у «Що? Де? Коли?» І в усіх була неправильна версія відповіді на запитання, хто ця дівчина з Сергієм. Знала одна Зоя Йосипівна, вдова начальника управління соціальної політики.

— Забула, що ти так добре готуєш! — набитим курячою печінкою з яблуками ротом говорила Інна батькові.

— Вибач…

— Ні, не переймайся, я, знову ж, не мала наміру тобі дорікати.

— Я тебе шукав… Я хотів відсудити тебе у мами, але закон на її боці.

— Кажу ж — зупинися.

— …Пам’ятаєш, як ти лягала он там на дивані, мала така, як заєць, а я тобі про хвороби своїх пацієнтів розказував?

— Не пам’ятаю. Уже казала — з цієї квартири не пам’ятаю майже нічого. Стерильність, як у твоїй операційній.

— Шкода.

— А що, мені справді було цікаво, хто на що хворіє?

— Аякже! Ти розпитувала про найтонші деталі — якого розміру камені в нирках, що буде, якщо зачепити скальпелем жовчний міхур, скільки коштує сто літрів крові… Ти любила, аби я показував, якого розміру пухлину ми вирізали. Спочатку демонстрував руками, а ти зривалася з дивана, ходила по хаті й приносила мені яйце, монету, горошину, яблуко, картоплину, чашку, кота. Я мав на цих предметах показати, якого розміру пухлина.

— І яка була найбільша?

— Десь як кабачок.

— Стоп! — раптом скрикнула Інна. — Нарешті згадала! — і побігла у ванну кімнату.

Найбільш її забавляли історії про поламані носи. Сергій, звісно, всю жорстокість перетворював на смішки. Ніби відбивна, потовчена чоловіком жінка ставала дамою, що не помітила скляних дверей. Змащений з лицем ніс перехожого, що зробив зауваження, аби водій не загороджував прохід, ставав зміщенням хрящів у хлопця, який не встиг вийти з ліфта, на відміну від його носа. Ох, скільки в нього тепер було історій хвороб! Сергій міг би написати цілу книжку, ціле наукове дослідження, тим більше, що зараз нічого вже