Світ не створений - Мирослав Лаюк
Замість того, щоб бути ошелешеною смертю брата, баба Іванка одразу знала, що робити:
— Вези коня сюди.
— Тето, я не буду з вами в ігри гратися. Мені треба бігти додому, бо там люди на «грушку» сходяться.
Вона так вперіщила його палицею, що Лесьо отетерів від страшної сили в старечих руках — такими бабами можна хоч камінний річковий берег орати!
Лесьо привів коня, що допасав останню смачну траву цього літа. Іванка вже стояла коло двох стільчиків — один нижчий, другий вищий. Баба вилізла на перший, потім на другий, міцно затиснула в руці гриву. Іванка пересадила велетенську, як ціле лоша, ногу і всілася у сідлі.
— Вези мене, коню! Вйо! Паскудне світло, я йду на тебе!
Прах до праху (2016)
«Якби — слово, яке нічого не означає, — каже сантехнік, котрому робиш зауваження, що за умови його вчасного приходу сусідів би не затопило. — Сказати «якби» — це як убити муху. О — бац», — і він справді долонею розмащує її по дзеркалу, як шмарклю. Ти ніби викрутився: «Головне — не переплутати цю муху з метеликом, який в одному кінці світу крилами змахує, а в іншому через нього цунамі топить місто». Але правду каже цей мужик, що роздер тобі ванну кімнату, адже це тобі, а не йому довелося розбиратися з сусідкою знизу, вісімсотлітньою бабою Зоєю Йосипівною. Вдова начальника управління соціальної політики, яка пережила тут ще Батиєве нашестя, а нині втратила всіляку владу, крім впливу на перст небесний, вже пообіцяла тебе проклясти. І треба буде їй дати все, що забажає: Богу — Боже, кесарю — кесареве, Зої Йосипівні — Зоїне Йосипівнине.
Якщо хтось вимовляє ці чотири букви — Я, К, Б, И — то далі можна вже не слухати. Пустоти, утворені складеним словом, вдають хвильки й зиґзаґи, наповнюють мрії найбільш ядерними кольорами. Однак вони не мають стосунку до риски, проведеної за допомогою небесної лінійки — без щербинок, строгої, як указка. Те мірило визначає й інші параметри одного життя в стосунку до життів інших — бо інакше світ завалиться, як п’яні балерини.
…Якби: після шкільного новорічного свята 1972-го ти в костюмі вовка не розігнався і не поїхав на тій ковзанці біля їдальні — тепер тобі б не викручувало ногу, мов мокру білизну, кожного разу, як погода вирішує змінитися. Ти б зробив карточки для вивчення німецьких та англійських слів. Ти б не дозволив йому бити маму. Ти б закреслив цифри 1, 5, 18, 23, 32, 37 у лотерейному бланку. Ти б сказав охоронцям, що вони не мають права перевіряти вміст твоєї сумки без міліції. Ти б прикусив язика, так прикусив, що у роті стало б солоно й червоно. Ти б сказав, що не любиш нікого так, як любиш її…
Сергій Іванович Титаренко часто зауважував, що він грається у «якщо», наче пацан, що витяг матрац на дах, дивиться на зірки й уявляє різні альтернативні історії свого життя — інша професія, інші жінки, проїхатися перед всіма цими невдахами на власній бесі рідним містечком на Херсонщині… З обличчя від сорому злізла б шкіра, якби хтось почув ці думки! До всього, «п’ятдесятип’ятилітній мрійник» — звучить досить гидко навіть перед самим собою, стає незручно, ніби згадувати вчорашню ніч, коли був некрасиво п’яний. Чоловіки, які в житті не дуже мали часу на мріяння, не можуть дозволяти такі вольності, говорив собі Сергій Іванович. Хоча — хто їх знає, цих чоловіків, і що ховається за їхнім мовчанням. Однак його колишня дружина Віра знала: за мовчанням чоловіків — нічого, просто нічого; може здаватися, що вони притлумлюють емоції чи тихо складають плани, але там — ніяких таємниць, прихованих почуттів, тільки байдужість — як залитий бетоном футбольний майданчик.
Ще недавно такі «якби» стосувалися б лише Сергієвої шкури. Однак останнім часом більшість «якби» перемінилася. Якби йому було відомо, що в пораненого, котрого щойно розрізали, такий великий жовчний міхур. Якби новий дефібрилятор привезли швидше. Якби він забував імена тих, хто не вижив. Якби він пішов добровольцем сюди, в цю прифронтову лікарню у Маріуполі, швидше. Якби Олег із Хмільника не чекав аж три дні на операцію й був прооперований одразу, Сергій би не знав, як його звати…А далі: якби він зараз міг потрапити у «Макдональдс» на Поштовій площі, де після кожної складної операції брав морозиво ріжок. Якби він їв менше солодкого. Якби він зараз зміг у цій пропахлій хлоркою й потом лікарняній їдалці пообідати котлетами з картопляним пюре, капусняком і вінегретом — пообідати з дочкою…
— Сергію, це Надя, тітка вашої дружини Віри.
— Колишньої… — дожовував він котлету, дивну мішанину з достатнього фінансування лікарняної кухні й бажання головної кухарки зекономити.
— Сергію, послухайте. Вірочка…
— Що Вірочка?! — відсунув він тацю з їжею, аж заскрипіло в телефоні. — Що вона знову хоче? Квартиру відсудити? Грошей? Чи, може, достатньо ящика горілки?
— Не кричіть…
— Ви мене не затикайте!
— Вона при смерті.
— Знову?
— Вона дуже хвора. Останні дні…
Смерть, звичайно, гарний аргумент, щоб притлумити всі образи. Смерть легко скорочує те, що над і під дробом — зраду, підлість, приниження. Але навіть всевладній королеві смерті було важко зрушити гору найважчих валунів та гранітних уламків з його грудей.
— Я втратив співчуття до цієї істоти, коли вона забрала в мене дочку.
— Усе було не зовсім так.
— Не перебивайте мене! Я вам ще всякого зараз пригадаю…
— Вам треба до неї поїхати.
— У мене тут є справи важливіші. Краще було подзвонити пізніше — апетит зіпсовано на день вперед.
Того дня Вірин троюрідний брат Валера Едуардович приїхав газелькою з Франківська і завантажив речі. Віра майже не говорила, лиш показувала пальцем, що треба нести. Вона сама хіба познімала зі стін креслення будинків — архітектурні проекти, з яких жодного не втілила, і хотіла викинути в смітник. Але Валера забрав їх: папір цупкий — можна постелити як підкладки до меблів. Сергій з Вірою тоді сварилися так часто, що кожен з них по черзі, ніби за розкладом, зникав з дому — то до друзів, то ще кудись. Чоловік, наприклад, по кілька днів затримувався на нічних чергуваннях у лікарні. Він у кабінеті мав змінний одяг, носив за собою бритву, зубну щітку й крем для взуття. Віра, аби тримати моральну вищість, говорила знайомим, що Сергій, певне, у своїх курвів спить.
Зранку ще приїхала у справах Вірина сестра Галя з Лисичанська. Вона
