Світ не створений - Мирослав Лаюк

— Яке прикінчити? — гаркнув Ярко, котрий виліз зі скрині. Він відтягнув брата від дверей. — Ми наробимо шуму. Треба було швидше думати.

— Так тут шум і без мого стріляння буде. Він побачив ту африканську шкіру, яку мама не заховала, — і знає, що ми тут були. Якби ми їх прикінчили на місці, то менше би потім довелося вичищати цієї нехарі. Підмога їх би ще до ранку чекала, а ми б мали запасний час. Тепер же вони ще зночі будуть тут. Треба усім збиратися.

— Ви хочете йти? — розгублено запитала матір. — А як же печені головатиці? Лесьо наловив… Смакота…

— Усі, мамо, будемо йти. Ви не чуєте, що Штайнмаєр пішов по підмогу? Ви не знаєте цих людей: вони виріжуть тут усіх, а кого зловлять живим — до Станіславова відправлять і на площі перед натовпом четвертують.

— Що таке «четвертують»?

— Привселюдно розрубають на частини — як з Довбушем зробили: відітнули руки в ліктях, розрубали на дванадцять частин і в різних місцях по Карпатах на оглядини виставили…

— А голову — в Космач. А голову — в Космач… Синочки, то чого вас лиш троє?

І, дочекавшись лише мовчазного ховання очей, заголосила.

Низько пригнувшись під гілкою яблуні, з-за дому з’явився Еліас. Коли він видихав повітря, то важив удвічі менше — схожий на антену: двометровий, худезний… Губи покусані, над’їдені, руки до ліктів — обдерті.

— А ти звідки взявся? — злякався й одразу вдав радість Лесьо. — Оце так гість! — сказав достатньо голосно, аби почули в найдальших закутках хати, але й аби не виглядало на крик.

— Я до Штайнмаєра приєднався у Дорі. І трохи відстав.

— А в Дору сам добрався? Ваші ж переважно бояться сюди ходити.

— Мене ведуть справи більші за страх.

Він говорив з довгими до незручності паузами. Однак не тому, що пригадував недавно вивчену мову місцевих.

— Але Штайнмаєр уже пішов.

— Я задивився на дуже дивне дерево, ніби зросле з трьох, потворне й розтрощене. Тому й відстав від Штайнмаєра.

— Граб?

— Навколо дерева лежала купа відламаного гілля, листя — ніби зелене, але дивне, кольору окисненого купоросу, — кожне слово Еліас промовляв через біль. — Виглядало, що той граб тиснуло щось зверху, велетенська нога.

— Або куля…

Еліас Шуберт, студент біології Віденського університету, міг усе пояснити з точки зору науки. Та не сон Леся. Чи не зовсім сон?

— Як там поживає твоя наречена Агата? — затримував час Лесьо. — Ви ще не взяли шлюбу?

— Ні. І навряд чи візьмемо.

— Чого?!

Так, нечемно розпитувати про таке далі. Однак братам потрібен був час, аби сховатися ще й від цього австрійця.

— Що з небом відбувається? Що каже наука?

— Мовчить наука, — казав Еліас, тупаючи ногою.

— Міг би пояснити Їлак, наш мольфар. Але недавно за ним прийшли від пані Вілінської й запросили до її дому. Колись до мольфарів королі ходили, а тепер вони біжать самі до першої ліпшої огойди.

— Ти знаєш Вілінську?

— Так, оперна співачка. Має віллу там за горбами.

— До неї я і прямую.

— У тебе юшка з носа пішла.

Еліас, провівши пальцями під ніздрями, понюхав і розтер кров, яка між пучками великого та вказівного пальців стала чорними рурками. Рідина скрапувала на листя подорожника, розтікаючись по його чітких заглибинках.

— У тебе розширені зіниці. І білки жовті.

— Звідки знаєш ці слова?

— Ти навчив, два літа тому, коли ви тут розвідували потужності тисової деревини…З тобою все добре?

— …То ти мене проведеш до помістя Вілінської? Я мушу зустрітися зі знайомим професором, який тепер там.

— І через це ти жертвував своїм життям?

Еліас мовчав. Лесьо більше не ставив питань, бо в домі, напевне, вже вирішили, що робити. Мовчанку через силу перервав австрієць:

— Це справді життя і смерті справа.

Підійшла Агата. Еліас мляво відсахнувся.

— Не бійся, Агат… вона приручена.

— Хіба можна приручити такого звіра?

— Ми на полюванні вбили її маму. Я забрав рисеня собі.

Чуючи всю розмову, ридаючи й кусаючи себе за кулак, Федиха вийшла на ґалєріє й повідомила, що обід буде вже скоро.

Їй щойно розповіли, чому нема ще одного сина — Лук’яна. План втікати з війська у хлопців з’явився після того, як їхній брат не витримав і покалічив собі ногу, щоб його відіслали додому.

Він ударив молотом по п’яті. Однак у Лук’яна почалося зараження, а потім — смерть.

— Я зовсім не голодний, — мовив Еліас і зігнувся від судоми, ледь не зачепивши довгим тілом Леся.

З дому вийшов Ярко і привітався з Еліасом, відрекомендувавшись як двоюрідний брат. Щойно вони перекинулися неважливими фразами, стараючись уникати фактів, прибігла мала Оля і, ледве дихаючи, вимовила:

— Дід не дихає.

Через годинку всі крутилися у подвір’ї Якима, ніби сухе листя на вітрі. Навідалися сусідські бабки, щоб омити тіло. Чоловіки прийшли питати, чим вони можуть допомогти. Ярко уже голив діда. Лесьо повернувся додому, аби взяти щойно здоєне Русею молоко, завезти до тети Іванки разом з новиною про діда.

— Це ти? — заговорив Лесьо до ледь рухомої маси вдалині кімнати.

Постать мовчала. Тоненька цівка місячного світла прояснювала жилаві руки, по яких текли струмочки поту. Лесьо приклав до вуглини в печі смерекову тріску. Вона спалахнула, освітивши хату. Австрієць примостився в куті на овечій шкірі і простяг довжелезні ноги через півкімнати. Біля Еліаса лежала маленька коричнева пляшечка, з якої він висипав на дощечку білий порошок. Еліас сформував рядок, а потім вдихнув його через трубочку, скручену з газети «Wiener Zeitung». І обличчя Еліаса розплилося, як грудка масла на гарячій кулеші. У віденського гостя засіяли очі, він схопився й вибіг надвір. Еліас помчав до людей, він раптом зробився говірливим, молов усяку дурню. Болгарка-мама передала Еліасу знання слов’янських мов, які він відшліфував два роки тому, працюючи в цих місцинах. Однак тепер з його рота вилітали неможливі для розуміння ні німецькою, ні місцевою мовою слова.

Тета Іванка жила за двома потоками й не отримувала щоденне молоко тільки тоді, коли струмки під час повеней перетворювалися на брудну суміш каміння, глини й води. Тоді все живе, що падало в плин, з’являлося десь далеко внизу — мертве, понищене, нецілісне. Після смерті Іванчиного чоловіка Яким покликав бездітну сестру жити до себе. Однак жінка сказала, що хату свою не покине ніколи. Навіть після смерті вона, легша за туман, лежатиме на власному ліжнику, а дим з її люльки куритиметься аж під саму Остричу.

Страшно дихаючи, Іванка, як покалічений тетерук, дійшла з відром до лавиці, аби перелити молоко в коновку:

— А нащо ти мені кисляк привіз?

— Як це кисляк? — питав він знадвору.

— Молоко геть скисле.

— Та я ж лишень здоєне свіже віз! Але сьогодні через оте світло на Остричі молоко в усіх швидко псується.

Витрусивши