Світ не створений - Мирослав Лаюк
— Так! Він є! Знайшла, — кричала з ванни Інна.
Коли Сергій підійшов, вона сиділа на підлозі, на білій плитці з синім квітчастим візерунком. Кубло труб, що йшли в усі напрямки й проводили різні води, було головоломкою навіть для найдосвідченішого сантехніка.
— Він не зник!
— Хто?
— Це браслет. Незадовго до від’їзду з Києва я вкинула його до бачка унітаза! І забула забрати під час від’їзду з Валерою Едуардовичем. Коли ти нарешті зміниш цю стару сантехніку?
— Та це ж браслет твоєї мами. Віра колись його загубила й завела страшний скандал!
…Вона заробила того дня надто багато поганих оцінок. Того дня, під час плавання на фізрі, дивлячись на інших дівчаток, остаточно зрозуміла, що ти — не красива. Негарний ніс, негарні губи, негарні щоки. Лоб як ріпа, а підборіддя як картоплина. Тобто лице — як овочевий ряд на ринку. Твоя гидка шия, гидкі руки, як дві арматури, твої негарні ноги, гидкі коліна, гидкі ступні, зап’ястя, ямки на ліктях. Хлопчачі груди, схожі на дві таблетки від горла. Потім ти пішла на малювання і намалювала, як місто горить, а викладачка сказала, що маєш проблеми з композицією…І ти ідеш додому. Чвакає розмокле листя, перетираючись під ногами в кашку, схожу на дитяче харчування. Вдома тобі навіть не зроблять зауваження за погані оцінки, вони просто будуть кричати одне на одного. Як же ти хотіла, щоб вони насварили тебе за оцінки!…І ти нічого не пам’ятаєш у цій квартирі, ніяких предметів — ніяких поличок з медикаментами, тарілок, де на дні можна побачити малюнок, тільки коли з’їси всю манку… Вони зуміли перетворити твоє дитинство на якусь мерзоту, про яку не хочеш взагалі пам’ятати. Взагалі нічого, крім цього браслета в унітазному бачкові. І ти проходиш повз хлібзавод, повз ці старі шини, закопані замість бордюрів, попри ряди зрізаних пластикових пляшок, якими квітникарі понакривали паростки троянд. Заходиш у під’їзд, відчиняєш двері квартири. Ну — запитайте, запитайте, що я сьогодні їла. Запитайте — розкажу і про кубиками нарізане повидло, і про кип’ячене молоко з мерзенною пінкою, і про емальовані обдерті чашки. Тримаєш у руці склянку з водою, випускаєш, вона закочується під шафу. Шваброю витягаєш — а там браслет: розірваний, тоненький, золотий.
Інна гасить сигарету в чашці із залишками кави й складеними туди ж недогризками грушок. Вона курить з тринадцяти років. Інна лежить на дивані, закинувши ноги на крісло, і розглядає браслет. Вона рівним тоном заявляє:
— У мене літак за п’ять годин.
— Як?! — скрикує батько.
— Нічого не кажи. Мені треба збиратися, — і вона встає, іде до валізи, дістає документи.
— Я тебе образив?
— Квиток замовлено ще на цвинтарі.
— Але ми стільки не бачилися! Навіть не знаю, чим ти там займаєшся, що ти робила всі ці роки!
— Ну, я про тебе теж.
— Не знаю… не знаю, що робити…
— Та заспокойся.
— Тобі хоч добре там?
— Усе добре! Мені з Парижа написали, що треба негайно летіти, бо зривається проект. На щастя, похорон не затримався.
— Ну хоч два слова скажи. Де ти, ким працюєш?
— Не переживай. Якщо що, то я не проститутка.
І засміялася, ніби їй тринадцять.
Нафта(1839)
«Е-ге-ге-ге-гей, — загорланила Іванка, ще не доїхавши до перелазу. Усі люди, які стояли під хатою й говорили про померлого Якима Шугая, обернулися до баби. Вона швидко злазила з коня і майже бігла до хати. — Що празнуємо?»
Молоді мовчали, але один з літніх чоловіків наважився мовити:
— Та не празнуємо, Іваночко, а навпаки — ми в смуті за твоїм братом.
— Чи ви, може, подуріли? Що за смута?! Наш Яким сьогодні відійшов у кращий світ. Чого і вам усім бажаю.
— А ти, Іваночко, не проклинай.
— Бачите небо? — і вони подивилися вгору, де все стало ще гіршим, ще загрозливішим. — Воно скоро провалиться. Крапочка червона, що блимає, всіх побачить, всіх виловить, як ягниць у загорожі, — не сумнівайтеся. І піде сніг, після якого — кінець. Якщо не вірите, то запитайте себе: а куди подівся наш мольфар Їлак?
Усі мовчали. Іванка кинулася в дім, при цьому зачепивши ногою хрест і дві хоругви. Оскільки впала лиш одна, то Іванка повернулася до порогу і знову штовхнула стійку фану, ще й буркнувши:
— Хрестами хвалитеся? Та вашого бога на такому ж убили! Де ви бачили, щоб свині поклонялися довгому ножеві?
Щойно піп підняв перед нею хреста, Іванка вдарила його по лицю. Отець Петро, ошелешений, спробував захищатися, але баба йому крізь зуби процідила:
— Мерзо ти християнська, ану бігом підставляй праву щоку.
Ще коли будували церкву, вона ходила до чорнокнижників, аби вони прокляли ту затію. Іванка ходила до мольфарів і градівників, аби насували погану погоду, аби параліч брався майстрів, що зводили храм. Але нічого не помогло — жоден будівельник не скалічився.
Однак Іванка, попри їхню зраду, не зненавиділа людей. Хіба трохи, як то в деяких старих водиться. Коли до неї приходили колядники, вона їх два дні не випускала. Люди в неї так набувалися, що потім цілий рік розказували, якими наїдками та напитками їх пригощала Іванка. Але одного разу вони прийшли й заколядували щось таке, після чого стара плюнула скрипалеві в очі. Вони не образилися на неї і заспівали вже нормально. Потім виправдовувалися:
— Нас зібрав отець Петро й сказав: якщо не переінакшимо колядки з ґаздівських на християнські, то він не дасть нам права колядувати. Бо коляда — свято народження Ісуса Христа. То ми й зібралися і всі старі коляди поперемішували з іменами святих — Ісуса, Дмитра, Іллі, Діви Марії…
— Ви — як знаєте, але в мене колядуйте по-людськи.
Баба Іванка забігла в хату, де посередині на лаві лежала труна з її братом.
— Прийшла попрощатися з тобою, Якиме.
Люди навколо труни відступили на кілька кроків.
— Прийшла сказати тобі прощальні слова. Ти мені сказав це десять років тому, а я тобі — аж тепер.
— Не переживайте, — єхидно зауважив піп. — Скоро ви побачитеся.
— Заткни пащу, жабо, — відповіла вона.
— Офіційно заявляю, — проказав отець Петро. — Цій нехристці не буде місця на церковному цвинтарі.
— Та хай убережуть мене небеса, аби бути заритою в землю
