Блокбастер - Зоран Жміріч

собі, а за такої підтримки не знайдеться перешкоди, якої не можна було б подолати. Вони вийшли з річки за кілька кілометрів нижче за течією і дійшли до нашої батареї, розташованої не дуже далеко від управління бригади. Ворог сюди не дістався – гармати кілька годин вперто товкли цю місцину, тож він урешті-решт мусив забиратися звідти, підібгавши хвости. До бригади бій узагалі не дійшов – і лише завдяки Швидкому й Черкезу. Стрілянина, відблиски від якої я бачив, перш ніж знепритомніти, почалася через них, а та трійця, що мене схопила, очевидно, була ворожим дозором. Спраглі обіцяних боїв, вони отримали тільки вогняний дощ від наших, тож небезпідставно були люті – і я був би. Упевнений, що якби не Безіменний, я не пережив би того дня. Дивне відчуття – завдячувати комусь своїм життям. До цього я не звик за весь час на фронті.

Наступного ранку розвідники в лісі над лісопилкою знайшли Аміджу. Не так уже далеко він відійшов. Тікаючи, загубив черевики, яких ніколи не шнурував до кінця. Його потім часто згадували лихим словом, кажучи, що треба ж бути цілковитим дурнем, щоб, тікаючи, загубити взуття. Втім, ні у поліції, ні серед розвідників ніхто такого жодного разу не сказав. Патякали таке тільки штабні офіцери з тих, хто весь час сидить у тилу. Вони дефілювали селом у високих американських чоботях, примовляючи: «Від таких чобіт вороги губили труси в сорок першому, погублять і зараз». А військова поліція і розвідники двадцять годин на добу були на службі. Чотири ж години залишалося на сон, при цьому роззуватися не можна було. Повна готовність, так би мовити, «двадцять чотири на сім». Могли й місяцями не скидати взуття, хіба тільки кому щастило супроводжувати комбрига Кватерника у його періодичних поїздках додому або охороняти машину, що перевозила заарештованих до міської в’язниці. Тоді мали право провести вдома день, протягом якого здебільшого не вилазили з гарячої ванни.

Аміджу знайшли живого-здорового, тільки трохи підмороженого. Через день ампутували всі пальці на ногах. Коли йому сказали, що більше немає пальців, він потім довго сміявся, аж до приходу лікаря. За кілька років під час вручення медалей він розповідав офіцерам зі штабу, що найперше подумав, буцімто лікар з нього кпить. Присягався, що в лікарні відчував кожен палець, бо навіть нігті йому боліли. Коли ж нарешті усвідомив, що лікарі не жартують, – усе одно сміявся. «Легше так, ніж плакати», – казав.

«Ну, гаразд, Аміджо, а про що ж ти перше тоді подумав?» – спитав генерал, який вручив медаль. Аміджа обперся на милиці, задумався і зітхнув. «Про медсестру. Чорнява, довгокоса, зачіска, як у Клеопатри, – відказав Аміджа, провівши пальцем по чолу. – Ще подумав: як жінка прийде провідати, скажу, щоб так само постриглася». – «Ну так а пальці, хлопче?», – засміявся щиро здивований генерал. «З пальцями все гаразд, – відповів Аміджа, простягаючи в бік генерала руки й показуючи обидва середні пальці. – Оці ось нещодавно защемив дверима. На вигляд гірше, ніж воно є насправді».

Параноя

Після обіду ми зібралися у спальному приміщенні. Лікар Раукар усім призначив щеплення проти туберкульозу, і для цього з міста прибула група медиків. Уникнути цього не можна було – навіть Ентоні, який не значився у складі частини, мусив засукати рукав. Спроби довести, що він тут геть випадково, не допомогли. Раукар нам пояснив, що щеплення необхідне через умови, в яких ми перебували, тож під кінець вже ніхто навіть не бурчав – аж поки в кімнату зайшла група людей у білому. Побачивши, що серед них немає жодної медсестри, ми почали голосно обурюватися і глузувати з медиків. Раукар іще раз наголосив, що уникнути щеплення не вдасться нікому. Безіменний не був винятком, тож і він мовчки став у чергу. Смішно було бачити, як парубійки, що пережили по кілька близьких контактів з ворогом, болісно кривилися від уколу маленької голочки.

Щеплення просувалося доволі швидко. Кожен з нас підходив, називався, простягав руку й отримував укол. Лікар записував наші імена й поруч ставив плюсики. Усі щеплені посідали на купи складених матраців і, хихикаючи, зацікавлено чекали, поки черга дійде до Безіменного. Коли він підійшов до лікаря, той спитав:

– Ім’я, прізвище, дата й рік народження, звання?

У кімнаті запанувала тиша. Я ще ніколи не бачив, щоб три десятки людей у невеликому приміщенні сиділи так тихо. Навіть уночі завжди хтось чимось стукне, перевернеться у ліжку, щось пробурмоче, хтось встає чи лягає, хтось клацне запальничкою або підкине дров у піч. Але зараз запанувала атмосфера, як посеред святої меси. Безіменний поглянув на лікаря й щиро відповів:

– Не знаю.

У кімнаті вибухнув сміх. Безіменний повернувся до нас, але ми всім виглядом показували, що сміємося не з нього. Лікар здивовано повторив:

– Ім’я і прізвище, будь ласка.

– Джейсон Борн, агент з амнезією, – вигукнув я, лежачи на своєму матраці, і кімнатою знову рознісся сміх.

– Борна? Агент? – невпевнено усміхаючись, перепитав лікар і роззирнувся.

– Ага, так! Борна! – почулося з усіх боків серед сміху.

У кімнаті пролунали аплодисменти. Як глядачі на стадіоні, ми піднімалися і опускалися, створюючи «хвилю» і скандуючи: «Борна! Борна!» Лікар Раукар нахилився до колеги й щось йому прошепотів, потім повернувся до нас і з притиском промовив:

– Хлопці, я вас попросив би!

Медики закінчили робити щеплення і спакували своє приладдя. Випили по чарці ракії з Цером і Раукаром, попрощалися з усіма в кімнаті й пішли до виходу. У дверях до нас ще раз звернувся головний серед лікарів:

– Хлопці! Ми записали всіх, кому зробили щеплення. Побачимося за два тижні, коли робитимемо ще одне.

– Хто виживе – з тим побачитеся, лікарю! – докинув хтось крізь сміх, і вся білохалатна команда зібралася виходити.

– Секунду!

Лікарі повернулися у спальне приміщення. Ми перезирнулися між собою і посерйознішали. Бо зрозуміли, що наш щойно охрещений і щеплений Борна щось помітив, а його набурмосене обличчя відбивало бажання жартувати.

– Секунду, лікарю! – повторив Безіменний. – Куди це ви подалися з тим папірцем?

Ніхто не зрозумів, про що йдеться. Я почув, як хтось ззаду прошепотів: «Який у біса папірець?» Цероваць встав з-за столу. Погасив сигарету, розправив куртку під ременем, очікуючи, як і ми, пояснень. Усі присутні були спантеличені. Лікар побачив, що не тільки він не розуміє, про що мова, тож спитав:

– Ви про який папірець, юначе?

Безіменний підійшов до лікаря, тицьнув пальцем у його сумку:

– Щойно ви поклали в торбу аркуш паперу, де записано дані всіх людей у цій кімнаті: імена, прізвища, дати народження, підрозділи й звання. Навіщо