Блокбастер - Зоран Жміріч

У формі ми всі мали однаковий вигляд, але походили з різних середовищ, зростали на різних книжках, різній музиці, різних фільмах. Зазвичай у людині прагнеш знайти щось глибше, за що можна було б ухопитися, що робило б її унікальною. Але здебільшого звикання до новачків, які швидко гинули, призводило до порожнечі. Порожнеча викликала депресію, депресія – божевілля.

Не звикати до нових облич означало якомога довше зберігати глузд, і лише завдяки цьому ми ще й досі були живі. Наскільки було б легше, якби Шиме залишився просто одним із багатьох. Або Бранкович. І всі, хто відійшов після них. Новачків найбільше не любили через їхні пластикові обличчя з ніби причепленими переляканими очима, сповненими запитань, – ці обличчя були першим, що ми бачили, прокидаючись. Ледь розплющивши очі, я міг кілька хвилин розмовляти з якимсь допитливим новачком, а далі остаточно прокидався, згадував усі попередні події, і його обличчя знову ставало чужим. Чим більше ми намагалися знайти у них щось, то більше їх не любили – наша підсвідомість давала команду не звикати до незнайомця з сусіднього матрацу. Вихід був один – ігнорувати їх, аж поки з часом вони якось самі впишуться у загал, що відбувалося неминуче.

Борна виявився єдиним, кого прийняли за свого від самого початку. Може, через те, що він про себе нічого не знав, відтак був ідеальним об’єктом для моделювання всього, що кожен собі про нього надумав. Ідеальним для переплавки й заповнення усіх порожнин будь-чиєї уяви. Та й факт, що він з’явився не на заміну комусь, дуже вирізняв його з-поміж інших. Він нам упав з неба, як ангел перед Джеймсом Стюартом у «Цьому дивовижному житті»[12]. З’явився у правильний час, коли швидкий ритм змін ставав нестерпним.

Розвідка

Через два дні після щеплення Цероваць викликав нас до себе. Розгорнув карту місцевості й узяв олівця.

– Хлопці, подивіться на територію від лісопилки вниз уздовж річки аж до нашого табору. Ось тут – точка, звідки з іншого берега видно покинуте село.

Церо поставив крапку на карті олівцем і провів стрілку через червону лінію. І далі пояснив, що село порожнє вже багато років. Це одна з багатьох демографічних чорних дір у цьому краї. Люди переїхали в міста, старі померли, а на дідівські обійстя ніхто не повертався. Останні жителі покинули свої хати, тікаючи від війни.

Цероваць вів далі:

– Тут лише кілометр неприкритої території. Ітимете вдень, тож достатньо малого дозору.

– Хто піде? – запитав Швидкий, що весь час совався на стільці.

– Черкез, Борна й ти, – Церо тицьнув олівцем у мій бік.

Швидкий зірвався на ноги й кинув сигарети на стіл:

– Ну ти ж бач, твою дивізію! Чи я маю благати, щоб мене послали на завдання?

Церо суворо глянув на нього.

– Зважаючи на те – і ти сам добре знаєш, – що це не єдине завдання на сьогодні, чи можу я розкидатися людьми?

Швидкий знову сів і роздратовано прикурив сигарету. Цероваць схопив його за руку:

– Тебе хвилює, що ти не йдеш, чи те, що йде Борна?

Швидкий висмикнув руку і вигукнув:

– Та хай іде хто хоче, чхав я на те, чоловіче!

– Швидкий! – Церо підвищив голос. – Ти не можеш на всі завдання ходити з Черкезом. Я твій командир, моє завдання – аналізувати ситуацію і вибирати відповідних людей на завдання. Це моя відповідальність. Не твоя. Зрозуміло?

Борна за весь цей час не вимовив ані слова. Повернув карту до себе, роздивився позначки. Глянув на Церо так, наче завдання було йому зрозуміле ще до того, як він про нього почув. Кілька коротких запитань прозвучали як резюме того, що він і так знав.

– Коли виходимо?

– За дві години.

– Що на терені?

– Розвідка.

– Активність?

– Без бою, без будь-чого. Маємо інформацію, що в долині групується їхній взвод спецпризначення. Нам потрібні тільки дані про позиції. Записи з розвідки передасте на батарею. Особисто в руки Генералові Любо.

– Чому в руки? – здивувався я.

– Справді! Чому не передати по радіо, щоб Любо їх зразу розтрощив? – підтримав мене Черкез.

Цероваць багатозначно підняв пальця.

– Користуватися радіо суворо заборонено. Будете дуже близько від них, над лісопилкою, – надто легко запеленгувати. Отже, записи – в руки Генералові Любо. Коли будете готові, спустіться у штаб, Кватерник хоче ще щось сказати вам перед виходом.

За півгодини ми зібралися, вдягли білі маскувальні накидки й постукали у двері штабу. Усередині стояв стіл зі скромною трапезою на засмальцьованому папері замість скатертини. Біля столу сиділи командири і кілька журналістів. До нас підійшов Замполіт і, сміючись, покликав до столу.

– Підходьте, хлопці, почастуйтеся.

Кватерник звернув на нас увагу журналістів.

– Це ось група розвідників, яка просто зараз виступає на завдання. Добре, що ви не пішли, як збиралися, бо пропустили б зустріч з нашими бійцями.

Борна занепокоївся, та й ми не менше за нього. Замполіт запропонував нам ракії. Ми потяглися до чарок – не через те, що хотіли випити, а просто не знали, що робити. Опинилися в дуже незручному становищі. На поміч прийшов знов Борна. Він глянув на Товариша Замполіта й сказав:

– Алкоголь розширює кровоносні судини. Тіло під впливом алкоголю швидше спливає кров’ю. Жодна нормальна людина не питиме спиртних напоїв, ідучи на бойове завдання.

Замполіт почервонів, Цероваць у нього за спиною ледве стримував сміх. У кімнаті повисла напруженість. Офіцери покликали нас, щоб представити журналістам доказ – тут всі ходять на межі смерті, воюють, ризикують… Виставили нас поперед себе наче свої витвори, виправдання влади, яку надають їхні звання.

Тільки схибнутий Міле усміхався. Це був старий із села, усі рідні якого загинули. Військові були його єдиним товариством – він частенько завертав до школи випити ракії з Церовцем. Я глянув на Черкеза. Він примружив одне око, наче від диму сигарети. Мені здалося, наче він зараз почне стріляти й усіх тут покладе.

Раукар засміявся, розрядивши напругу:

– Мудро, мудро. Оце такі наші бійці: знання і досвід, панове.

Борні стали аплодувати, а один фотограф підійшов до нас і сказав:

– Хлопці, станьте-но біля карти. Одну світлину, разом з командуванням.

Офіцери заправили уніформу й поставали один біля одного перед картою, яка простягалася від стелі аж до побитого паркету. На її полі численні умовні позначки показували позиції наших і ворожих частин. Ми всі вишикувалися рядком, щоб журналісти нас сфотографували, Борна ж тим часом залишився на місці, навіть не ворухнувшись. Він глянув на