Блокбастер - Зоран Жміріч

Гарматна канонада. Відблиски залпів злітали вгору й освітлювали низькі щільні хмари. Мене так морозило, що я не міг збагнути, чи стріляють із села, чи по селу. Нарешті я впав на коліна й опинився головою в баюрі. Відчувати твань за такої низької температури було досить дивно. Через це я зрозумів, що зараз лежу саме там, де пройшли вояки противника. Без сумніву, пройшло їх тут чимало, бо намісили такого багна. Я точно плакав, можу заприсягтися, хоч не зронив ані сльози, ні звуку.

У голові в мене безперестанку крутилася одна думка: той, що в лісі, – він бачив мене й відпустив чи просто навмання горлав у пітьму? Якби я його побачив за таких обставин, то, мабуть, відпустив би… Е, хрін би відпустив! Не бреши хоч сам собі, якщо вже отримав життя у подарунок. Принаймні взяв би його в полон. Чи ні?.. Міг би й захопити, а могла скластися й інша ситуація. Якби я ішов в авангарді і мав зачищати територію – вбив би без вагань. На одного їхнього менше – значить, на одного нашого більше. Факт, що не залишає місця для сумнівів.

На цьому я знепритомнів.

– Агов, старий! Вставай, уже ранок!

Чиїсь сильні руки посадили мене.

– Виспався? Гайда, підйом.

Удар по голові, який мені виписали, був не болючий – я просто відчув, що знову провалився. Розплющивши очі, я нарешті зрозумів, що сталося. Я лежав на землі, мокрий і змерзлий, а наді мною стояло четверо хлопаків у маскувальній формі. Троє, не старші двадцяти, навели на мене автомати. Четвертий теж був не набагато старший, але на обличчі в нього засохли згустки крові. Руки в нього були зв’язані спереду.

– Збираємо їх, як гриби, нє, Іліє?

– Справді, як гриби. Ти теж німий, як цей, чи вмієш балакати? Ім’я, звання, частина! Бігом кажи!

– Та облиш його, Іліє. В’яжи й поведемо, там є кому з ними теревенити. Видно ж, що не наш, глянь на рукав.

– Ти глянь, що на шевроні написано – «Blockbusters». Кіноман? То це ти добре до нас втрапив.

За кілька хвилин я вже йшов, зв’язаний, поруч з невідомим. З боків нас охороняло по одному озброєному конвоїру. Третій ішов позаду. Я роздивився незнайомця. Камуфляж без знаків розрізнення. На вовняній шапці теж нічого. У мене на правому рукаві був пришитий шеврон частини, і тепер я замислився, для чого він міг придатися. Щоб полегшити ідентифікацію снайперу, коли в мене цілитиме? Мій незнайомий супутник трохи згладжував своїм виглядом викликану невідомістю паніку. Його обличчя виражало спокій. Якби не зв’язані руки й скривавлена голова, я подумав би, що він один із них. Можна було чекати, що ось він зараз розкаже анекдот, і всі довго реготатимуть, поплескуючи його по плечу. Анекдот про йолопа, який вночі вибрався з оточення, щоб потім заснути й попастися ворогові, був би якраз доречний. Я став спотикатися через грудки – промерзлі ноги геть не слухалися.

– Тримай колегу, німий! Бракувало ще, аби щось зламав, поки йдемо.

Я подумав: якщо впаду, то буде їм нагода мене відлупцювати. Став дослухатися упевнених кроків невідомого мовчуна, намагаючись зловити його ритм. Наші охоронці розслаблено гомоніли.

– Іліє, що скажеш, чи «Йодзімбо» кращий, ніж «За жменю доларів»?

– Та вже ж.

– Я теж міг би погодитися, міг би… Мені той Куросава з самого початку не пішов. І не знаю чому. Чи та їхня східна поетика, чи що… Я краще уп’яте подивлюся італійців, ніж уперше японців.

– То тобі так через Клінта. «Спагеті»[4] без нього… як день без сонця.

– Та так, Клінт – король, хоч він мені значно більше подобається у сімдесятих, ніж у часи вестернів.

На якусь мить мені захотілося приєднатися до розмови. Тему я знав – очевидно ж, що росли на тих самих фільмах. За інших обставин ми могли б зараз сидіти десь із пивом, курити й згадувати стару кінокласику. Мене це нервувало. Вороги не можуть знатися на мистецтві. Ворог – це горлоріз, і ця трійця прямо зараз веде мене кудись, де ми точно будемо не язиками плескати. Я хотів утрутитися і думав – чи сказати, що Клінт вишукано поєднав шістдесяті з сімдесятими, чи не викаблучуватися і просто показати, що ми значно ближчі, ніж їм здається, втертися в довіру, сподобатися їм. Може, відпустять. Чому ні? Може, мене перевдягнуть, дадуть пачку сигарет, консерву, сухі черевики, автомат і патрони, та доправлять у бригаду? Я зібрав усю свою хоробрість і сказав:

– Клінт – найкращий Безіменний, якого Леоне міг уявити…

Перш ніж закінчити речення, я знову перечепився. Поки падав, зрозумів, що мовчазний невідомець навмисне підставив мені ногу. Я був такий виснажений, що не мав сили ні на що інше, як тільки прикрити долонями лице. Усією своєю вагою я гупнув об землю. Наші конвоїри здивовано зупинилися, явно заскочені моїм коментарем, а ще більше – падінням. Я розпластався на землі, не знаючи, чи мені дадуть руку, щоб допомогти звестися, чи випишуть копняків по ребрах. Далі все тривало кілька секунд. Мовчазний у найближчого до себе конвоїра обома руками вихопив багнет із піхов і щосили засадив йому в живіт. Хлопчина носив ніж припасованим до стегна руків’ям донизу – щоб вийняти з піхов, його треба було смикнути вниз. Багато бійців так чіпляли ножі, щоб зручніше й швидше було виймати. Якби цей боєць носив багнет так, як було написано в статуті, думаю, мій напарник ні за що не зміг би його дістати.

Лезо ще стриміло в животі першого, а мовчун уже ступив до другого, висмикнув ножа й засадив тому в груди. Хлопчина зойкнув, а мій колега відштовхнув його в бік третього, котрий ішов за нами. Тяжко поранений конвоїр упав на спину перед останнім вартовим. Німий просто ступив на тіло й в стрибку вдарив третього. Ніж на всю довжину леза увійшов у горло. За мить мовчун біг полем, однією рукою підтримуючи мене, а другою – «калашников». Через кожні сто метрів ми зупинялися, мій супутник прислухався й роззирався, ніби навіть принюхувався, ми раз