Блокбастер - Зоран Жміріч

Мовчанка тривала, аж поки він не повернувся на місце. Мабуть, Раукар сподівався, що за час його «відсутності» інші члени штабу приймуть якесь остаточне рішення. Але колеги були невблаганні, ніхто не хотів брати на себе відповідальність.

Нарешті озвався комбриг Кватерник:

– Отже, лікарю, що робитимемо?

Раукар видихнув, зітхнув, знову видихнув. Схоже, що в останню секунду йому на думку спало рятівне рішення, яке звільнить його від тягаря. Він випалив:

– Щодо цього випадку нам потрібен фаховий погляд. Наприкінці тижня до нас мають приїхати на десять днів дві колежанки з командування оперативної зони. Пан командир Кватерник про це знає, чи не так?

– Так. Нас просили прийняти двох магістранток з факультету психології, які в дипломних роботах досліджують поведінку людей у воєнних умовах.

Раукар просяяв. Очевидно, він знайшов соломинку, за яку міг учепитися.

– Отож, я пропоную дочекатися висновку науки. А доти…

– Доти маємо подбати про хлопця, – підсумував Цероваць. – Хай він отримає нову форму, може, навіть, приєднається до моїх хлопців, бо маємо кілька вільних ліжок. Чи до розвідників…

– Байдуже, – докинув Товариш Замполіт. – Ти все одно командуєш і тими, і тими. Переконаний, що ви за ним добре наглянете.

Я кинув у зуби ще одну сигарету й вийшов, не питаючи дозволу. Ніхто не промовив ані слова. Я ж був радий, що ця справа хоча б тимчасово скінчилася. І ще я був радий за Раукара.

Йому зараз найтяжче, думав я. А між тим, за якихось неповні два місяці Раукар доведе, що здатен викручуватися із незручних ситуацій, наче справжній шахрай.

На відміну від офіцерів управління, хлопці в частині одразу прийняли Безіменного. Притьмом бригадою розлетілася історія нашої втечі, тому всі хотіли з ним познайомитися. Дуже скоро чи не сотня людей простягали йому руку для вітання, пригощали сигаретами, а в сільському генделику, де продавали тільки пиво, почали наливати й ракію – а зазвичай таке відбувалося тільки з дозволу військової поліції.

На мене дивилися жалісливо, наче на людину, яка втратила когось із рідних. Шиме був командиром відділення, до того ж старший за мене на п’ятнадцять років, але, незважаючи на цю різницю, саме з ним я найбільше здружився. Він був розумний, дуже начитаний і не такий затятий, як ми. Я ніколи не чув, щоб він лаявся чи казав про когось щось погане. І ми були непереможним тандемом у вгадуванні фільмів. Часом було достатньо назвати якийсь факт, і він одразу випалював назву фільму, ім’я режисера й рік, коли стрічку було знято. Ми були в цьому такі монстри, що, крім змагань з іншими, розважалися перевірянням один одного. Я міг посеред вечері гукнути: «Шиме! Золота пальмова гілка вісімдесят четвертого!» – і голова, схилена над тарілкою, підводить погляд, ковтає, що є в роті, і відказує: «Вім Вілдерс, “Париж, Техас”». І знову очі до тарілки, Шиме й надалі спокійно трапезує, – а присутні в їдальні аплодують.

Тож тепер мене скрізь усі поплескували по плечах, демонструючи співчуття.

Шиме для нас був прикладом у багатьох речах. Якщо бачив, що маємо якісь проблеми – завжди знаходив, що порадити, але не як нудний моралізатор, ні, зовсім в інакший спосіб, без повчань і зверхності. Він умів якось підвести нас до того, що ми самі доходили висновків і вчиняли, як треба. Коли ж він помічав, що хтось із нас помиляється, міг просто відвернутися, дати людині можливість передихнути й зрозуміти, де саме вона перегнула палицю.

Перш ніж піти добровольцем, він тримав відеотеку в батьковому гаражі. З кількома приятелями зі свого району він серед перших прибув на фронт. Їх було з десяток, знайомих ще зі школи, і вони й надалі залишилися тісною компанією. Навіть ті, хто пізніше переселився деінде, не пропускали нагоди хоч у вихідний перевідати давнє товариство. Сиділи разом на пристінку в кінці вулиці й реготали до пізньої ночі. І здавалося їм, що вони знову хлопчаки. Розважалися спогадами про старі часи й власну наївність.

Їхня вулиця спускалася від великого житлового масиву з новобудовами, і якби хтось, ставши спиною до хмарочосів, глянув на неї згори, то мав би вирішити, що час там зупинився років сто тому. Усі будинки там були двоповерхові, з жовтої і червоної цегли, із зарослими плющем фасадами. Старі будівлі кінця дев’ятнадцятого століття, дві квартири на кожному поверсі, спільний садок під будинком. Усі там добре одне одного знали, і Шиме з друзями часто згадували, як намагалися довести, що нічого не робили, коли сусіди сварили їх за пустощі. Якщо ж зрештою й здавалися під тиском докорів і змушені були визнати, що обкидали якогось стариганя падалицею з саду, найбільше діставалося Аміджі.

З усієї тієї компанії тільки Аміджа й повернувся з війни. Іноді він проходив вулицею, час від часу зупиняючись і голосно лаючи когось позаду себе. Поки він діставався кінця дороги, його плащ кольору кави з молоком був увесь у плямах на спині від гнилих фруктів. Він став цікавою мішенню для якихось нових хлопчаків, яких батьки не сварили за їхнє глупство. Прийшли нові часи, спогади дитинства потьмяніли – як і кіноафіші на покинутій Шиме відеотеці.

Шиме і його приятелі складали кістяк, з якого згодом було сформовано підрозділ військової поліції. Усі вони були з одного кварталу, з дитинства їх називали головорізами, тож Шиме свій підрозділ назвав «Blockbusters»[6]. Його дружина була безробітною вчителькою, яка й дня не працювала за фахом. Двійко його дітей, яких, судячи з усього, навряд чи чекала райдужна перспектива, згодом дістали від держави стипендії через втрату батька й закінчили університети. Дружина так і не вийшла заміж вдруге. Залишилася насамоті у квартирі, що їй як удові виділила міська влада.

Просто неймовірно, наскільки втеча з тієї лісопилки насправді була проста. Швидкий і Черкез тієї ночі врятувалися, стрибнувши в річку й віддавшись течії, яка віднесла їх аж до найближчого села на нашій території. Страшно, звісно, але їх було двоє. Кожен з них вірив своєму товаришеві більше, ніж самому