Андріївський узвіз - Володимир Діброва

Батько якось раптом і не на жарт повівся на кількох темах. На квартирі — як би її так переписати на сина, але щоб син зі своєю родиною не перебрався туди жити — і на політиці. На сорок днів він сказав при столі, що геть розчарувався у ідеалах і не сьогодні-завтра покладе партквиток на стіл. Але над усе йому боліло те, що його син виріс непристосованим до життя.

Ти, торочив він чоловікові при кожній зустрічі, не вмієш жити!

А ти, питав чоловік, вмієш?

Я прожив життя!

Ще не вечір.

Не будь таким розумакою!

Чим ти тепер незадоволений?

Що ти непрактичний.

А знаєш чому?

Ну?

Бо в нас практикантам нічого не платять.

Раніше за подібні жарти син одержав би стусана. А зараз батько лише роззявляє рота.

От, сучий син, завжди знайде, що сказати!

Він часто під різними призводами викликав сина і садовив його за стіл, на якому між консервою та хлібом височила якась пляшка. Кілька друзів, які в нього колись були, або вмерли, або розчинилися в життєвій мряці. Зате він тепер мав дорослого сина, з яким міг за чаркою вести задушевні бесіди. Репертуар в нього був дуже одноманітний. Життя, політика, різне.

Життя, казав він, це борня. Тріумф соціального дарвінізму. Тому всім потрібен захист. За наших умов це — партія. Чоловікові не можна тягнути з цим. Бо на ньому родина. И це — не конформізм і не безпринципність. Це — здоровий глузд. Не існує гарних чи поганих людей. Кожен з нас — те і це, водночас. Парадокс людства в тому, що хто завжди рухає історію? Негідники й бандити. Бо вони — вірні слуги прогреса. Але! Якщо ти для них загроза, вони розчавлять тебе й не помітять. А ти не чекай цього. Займи життєву позицію. Стань так, щоб вони до тебе не дотягнулися. I пильнуй! Люди у нас такі, що кожен може зрадити. Друзі, жінки, кревні родичі — всі. А ти — їх. Знаєш, скільки довкола спокус? Особливо зараз. Ознака моменту: люди втратили нюх. Тяжкі умови — всі сопуть і тягнуть лямку. А трохи послабить — всі скиглять і ображаються. Ну що за люди!

Заходь, каже чоловік батькові. Як ти?

Як так, каже батько, не роздягаючись, що тебе ніколи немає вдома?!

Він знає, що сьогодні в сина три пари, але не може не почати розмову з щедрого замаху. Батькові легше на душі, коли син перед ним виправдовуються.

Взагалі-то, каже чоловік, я біжу.

Де?

На кафедру.

Ти ж щойно звідти.

У нас зараз буде засідання.

Ти мені казав, що кафедри у вас по четвергах…

Це не кафедра.

А що тоді?

В нас сьогодні засідання секції.

Що за ідіотизм?!

А в тебе що? Якась справа?

Звичайно!

Яка?

А така, що я дуже за тебе хвилююся!

З якого приводу?

З такого, що тобі вже стільки років, а ти й досі ідеаліст.

Я не ідеаліст. Я погодинник.

От бачиш! Підсобний працівник! Без наукового звання, без ставки, без партквитка!

I ти прийшов, щоб мені це сказати?

На! каже батько і тицькає чоловікові авоську з пляшкою.

Що це?

Коньяк.

Коньяк?

Коньяк. Вірменський. П’ять зірочок!

Щоб що?

Щоб ти його відніс йому.

Кому?

Тому доценту, який тебе взяв на цю роботу!

Чекай, чекай…

А як не віднесеш, я сам до нього піду!

Чекай, каже чоловік, я зараз.

Що "зараз"?

Я, каже чоловік вже на ходу, в туалет.

Там, замкнувшися на гачок, він від розпачу гатить кулаком по унітазу.

Батько припадає до дверей і виголошує план. Кілька років тому доцент узяв чоловіка до себе на кафедру. Як свого колишнього студента. А чоловік йому і досі не подякував як слід. Тому йому і не дають ставку. Коньяк — це не хабар. Це — ознака вдячності. Вдячності й поваги. Якщо доцент — мужик нормальний, то він оцінить цей жест і сам запропонує