Хочу тебе кохати - Олена Тодорова

- Точка? - видихає Любомирова.

- Крапка, - видихаю я.

І така розруха з цим словом приходить, ледь тримаюся на ногах.

- Варю, - гукає чоловічий голос, а в мене вздовж хребта струм біжить.

На очі падає червона пелена. Слух затягує збитим писком.

Любомирова смикається. Вчіпляється пальцями мені в плечі.

- Це він? - здогадуюся, звісно.

- Ні! Ні, не він! Не він! Не будь таким, як батько! Ні!!!

Відриваю її руки від себе і кидаюся в бік темного силуету. Біль, ревнощі, лють, адреналін - усе це вибухає всередині мене і вилітає назовні. Викидаючи руку, вбиваю кулак виродку в щелепу. Варя кричить. Але мені похрін. Навмисне приймаю удар у відповідь. Відступаючись, різко втягую важке повітря. Але мені не боляче. Фізично мені не боляче. І це викликає всередині мене ще більшу злість.

Крок. Удар. Ще удар. Хрускіт кісток.

Обм'якле тіло падає. А я завмираю так, як останні півроку робив це в клітці октагону. Тільки тут немає ні суддів, ні глядачів. Якщо що, ніхто не зупинить. Зсередини мене все ще рубають емоції, але якоюсь задньою думкою я наздоганяю, що якщо кинуся на землю, вже не зупинюся, поки не вб'ю його.

І, здавалося б, похрін. Але щось ще тримає. На межі. По самому краю.

І я розумію. Через неї. Не хочу, щоб бачила таким.

Знову злюся. За ці думки і почуття себе і її ненавиджу.

Люто спльовую кров, знаходжу Любомирову, яка ридає, поглядом. Вона застигає. Не схоже, що в принципі дихає. Але я більше не повинен про це турбуватися.

Востаннє на неї дивлюся. Довго. Доки не виштовхую знеособлене, грубе й сипле прощання:

- Удачі.