Хочу тебе кохати - Олена Тодорова

Як ти могла? Як ти, блядь, могла???

© Кирило Бойко

П'ятнадцять хвилин після шостої.

Запізнюється. На Любомирову зовсім не схоже. Адже вона відповідальна до нудоти. Барабаню пальцями по керму і похмуро вдивляюся в сірий ранок. Туман валить зі світанку, і взагалі день, схоже, обіцяє бути капосним. Післязавтра літо, називається.

Планував на море Любомирову повести, щоб зранку на неї не накидатися. Якось культурно намагаюся... Розумію ж, що дівкам подібне важливо. Намагаюся відносно нормально поводитися. Не просто силою її дотиснути. Хочу, щоб відтанула і в якийсь момент сама пішла на контакт. Мрію, сука, що відгукнеться, як раніше. Так, мати вашу, не просто фантазую. А саме мрію. Ось так буває, виявляється.

Двадцять три хвилини після шостої. Варі все ще немає.

Сиджу і чекаю, блядь. Шумно видихаю і ловлю своє відображення в дзеркалі заднього виду. На пиці кілька свіжих гематом, але ніби як особливо в очі не впадає. Від батька в сопливі роки більше прилітало, а це дурниця. Якщо Вареник кіпіш підніме, скажу, що щільно в спорт вдарився. Майже не збрешу.

Двадцять сім хвилин... Важко видихаю і набираю її номер. Притискаю емоції і на ходу підбираю пристойні слова, але труба буквально відразу ж відгукується механічним "поза зоною доступу".

Що за хрінь?

Відкинувши насилу напрацьовані мантри, заводжу мотор і стартую прямо до її під'їзду. Надія, що зустріну дорогою, вкрай убога, але вона є. Зі швидкістю не борщу. Вдивляюся в рідкісних перехожих. Ні хріна. Немає її.

Доводиться піднятися.

Двері відчиняє мачуха. Незграбно стягуючи на грудях халат, здивовано витріщається, а я раптом не знаю, куди очі подіти.

- Варю можна?

- А Варі немає, - повідомляє після затяжної паузи. У мене всередині все ніби азотом обдає - обморожує. - Вона ще вчора зранку до бабусі поїхала. Там у неї шкільна подружка заміж виходить. Варя спочатку не хотіла, а потім раптом каже: "Поїду".

Ну, звісно, блядь... Лише б звінтити з міста. От ніби й очікувано, а відгукується болем. З кимось іншим плюнув би в цю ж секунду. Та що там! Першого ж дня послав би лісом. Але Любомирова - це Любомирова. Я вже знаю, що не можу без неї. На все життя отруєний. Адже вона теж? Як інакше? Дана ж мені саме вона. Я засвоїв урок. Не жарт це, і не помилка всесвіту. Моя.

Напружуючи мізки, намагаюся згадати назву міста. Не працює. Благо наздоганяю, що можна запитати в мачухи.

- Це далеко, - відмахується Валентина Миколаївна. - Годин п'ять на дорогу. А Варечка вже завтра вранці приїде потягом. У неї квиток.

- Назвіть точну адресу, - наполягаю я.

І охрініваю, коли з глибини квартири виходить батько. Якого біса він тут робить?

- Здрастуй, сину.

Люто стискаю щелепи й переводжу погляд назад до мачухи.

- Адреса, - підганяю вже зовсім неввічливо.

- Місто N, вул. Гагаріна, 46/34 - це наша адреса. А де саме весілля - я не знаю. Можу зателефонувати мамі й запитати.

- Кириле, потрібно поговорити, сину, - влізає батя.

- Спасибі, - кидаю мачусі й збігаю вниз сходами.

Кажу собі, що не лох якийсь, щоб зриватися за Любомировою в цей Мухосранськ. Якщо не хоче бути зі мною, пішла вона на хрін, зрештою. Кажу і виїжджаю з міста.

Зранку не їв нічого. Курю одну сигарету за іншою. Мутить.

На одній із заправок ще енергетиком закидаюся і взагалі відлітаю. Сендвіч слабо рятує. Я його в три підходи заковтую. Варто було б повернутися і купити щось іще, але я не бажаю втрачати час. Чортове дорожнє покриття таке хрінове, ніби не в частину цивілізації вистелене, а в пекло. Немає можливості розігнатися вище сотки. Раз по раз доводиться гальмувати й об'їжджати чергову вибоїну розміром з озеро Ялпуг.

 А потім телефон сигналить вхідними. Одне за одним сипле. Вони не перериваються, навіть коли я беру слухавку в руки.

Варвара Любомирова: Абонент знову в мережі. Ви можете зателефонувати йому.

Варвара Любомирова: Я все вирішила. Невинності більше немає.

Варвара Любомирова: Я переспала з іншим.

Варвара Любомирова: *фотографія*

Варвара Любомирова: Тож не треба мене шукати. Давай без скандалу.

Варвара Любомирова: Гроші віддам, щойно зможу.

Варвара Любомирова: Сама зателефоную, коли буде перша частина. Бувай.

Серце до того виламувало ребра, а після цієї інформації здавалося б справний чотирикамерний м'яз начебто цієї секунди пухлиною обростає. Продовжуючи набирати швидкість, стає непосильно важким. Задихаюся. Тиснуся. Усі мої нутрощі немов назовні вивертає.

"Я все вирішила. Невинності більше немає..."

"Я переспала з іншим..."

Різко тисну на гальмо і, вильнув кермом, з'їжджаю з траси. Глушу мотор. У салоні вкрай тихо стає. Секунда, дві, три... Несамовито б'ю долонями по керму і з шаленим ревом душу випльовую. Звірствую, поки в легенях не закінчується повітря. А потім кидаю голову на кермо. Надривно тягну кисень у легені. Цими убогими кволими кволими звуками і забиваю салон.