Хочу тебе кохати - Олена Тодорова

Ніяких поправок я приймати не збираюся!

© Варвара Любомирова

- Ти чого така нервова сьогодні? Через Бойку?

Дивлюся на Олену, але не одразу розумію суть питання. Знову в себе провалилася.

- Ні, не через нього.

Звичайно ж, я нізащо не зізнаюся, що взагалі про нього хоч коли-небудь згадую. І зовсім мене не хвилює майбутня зустріч. І про поцілунок я не думаю.

- Мамі гроші потрібні. От я й думаю, де дістати. Може, знаєш, куди можна влаштуватися підробити?

- Велика сума? Якщо що, я можу приблизно десятку позичити.

- Ні, десять тисяч не врятує. Більше треба. Набагато більше.

- Ну, а що ти заробиш за неповний робочий день? Навіть якщо в ресторанчик якийсь влаштуватися офіціанткою, не думаю, що вийде набагато більше десятки за місяць.

- Значить, треба щось інше.

- Що? Хіба тільки цноту продати, - фиркає раптом Олена.

- У якому сенсі?

- Ну, є начебто багатенькі поціновувачі... Гей, та я пожартувала! Ти ж не думаєш...

- Звісно, ні, - випалюю майже ображено. - Гаразд, побіжу. О сьомій Бойка має приїхати... Ну, загалом... Якщо що, я у вас.

- Пам'ятаю.

Удома приймаю душ. Натягую джинси та футболку. Демонстративно при мамі кидаю в невелику дорожню сумку майку, толстовку, піжаму, комплект білизни, рушник і футляр із зубною щіткою.

- Вранці повернешся?

Бачу, що відпускати мене не хоче. Переживає. Але прямим текстом не говорить.

- Так. Увечері, - кидаю і відвертаюся. - Ми вдень ще хочемо погуляти містом. Олені босоніжки потрібні, Катя комбінезон хоче. Може, і я собі щось придивлюся.

Як же спритно я тепер брешу! Самій огидно.

- Ой, не знаю, доць... Чи не рано ось це все? - не витримує мама. - Я вчора, поки ти повернулася, збожеволіла. Раптом що...

- По-моєму, зі мною в цьому житті трапилося вже все, що тільки можна, - прикриваюся, як зазвичай, сарказмом. - Живого місця не залишилося. Далі хіба тільки рай і тиша.

- Окстись! - вигукує мама в серцях. Сама хреститься. Шумно переводить подих. - Ну от, що ти таке кажеш? Хочеш, щоб мене удар хопив?

- Вибач, - вимовляю щиро і водночас якось сухо. - У мене не було наміру тебе лякати.

Швидко прощаюся і йду на зупинку. Домовилися, що Бойка забиратиме мене там. Сама не знаю, чому брешу мамі щодо Кіра. Напевно, тому що стосунки між нами не такі, якими їх уявляє мама. Я більше не намагаюся думати про нього, як про брата. Мені соромно, і простіше зовсім про нього мовчати, ніж видавати правду частинами і ще більше заплутуватися у своїй брехні.

- Знаєш... Я подумала... Дай сюди свій годинник, - перше, що я випалюю, сідаючи в машину до Бойка.

Він примружується і виразно роздуває ніздрі на вдиху.

- Чому передумала?

- Якщо він пищатиме, ти не станеш мене чіпати, так?

Щойно опинилася з ним поруч, повітря заіскрило, і я раптом дуже злякалася повторення вчорашнього вечора. Якщо він буде так нахабніти, у мене немає жодних шансів його відштовхнути.

- Не стану, - похмуро вимовляє і, стискаючи щелепи, замовкає. Потім якось різко тягнеться до бардачка. Я аж сіпаюся, вирішивши спочатку, що до мене. Втискаюся в спинку сидіння і застигаю. Кір же дістає годинник, кидає його мені на коліна і випрямляється. - Чіпляй.

Щойно замикаю браслет, машина зривається з місця.

- Можеш, будь ласка, тихіше їхати? Інакше ця чортівня пищатиме безперервно.

- Ти завжди всім незадоволена? - грубо виштовхує Бойко, але швидкість зменшує. - Чи справа конкретно в мені?

- Звичайно, в тобі! Ти ще сумніваєшся?

- А ти спеціально дратуєш мене?

- Дратую? Ну, вибачай, домовленості, що я маю бути лагідною - не було!

- Зараз ввернемо! - рявкає він.

- Чорт забирай! Це мої правила, жодних поправок я приймати не збираюся!

- А якщо в рахунок одного дня?

- Мало, - швидко врубаюся в торг. – Десять віддай!

- Ні хріна собі! Сиди і дуйся, блядь!

- Ось і буду!

Хочу ще дещо сказати, але в цей момент спрацьовує чортова пискавка, і ми з Бойком миттю замовкаємо. Роздратовано струшую рукою, але ця штуковина, природно, і не думає затикатися. Доводиться прикрити очі й силою волі змусити себе завмерти. Дихаю глибоко і розмірено, поки не вирівнюється пульс.

Ніби як заспокоююся. Але тільки-но бачу ту саму багатоповерхівку, в яку Кір уже привозив мене в минулому, починаю знову нервувати. Сам Бойко все ще виглядає злим. Мовчки підхоплює мою сумку і широким кроком прямує до під'їзду.

Непомітно підсовую під циферблат годинника знайдений у машині чек і волочуся слідом. Не хочеться, щоб цей дебільний прилад видавав мене щохвилини. Обломиться знати, що поруч із ним мій пульс перманентно підвищений.