Хочу тебе кохати - Олена Тодорова

Я навіть дихаю насилу. Шкода, зламати мене неможливо. Спасибі батькові, мати його: що болючіше, то сильніша лють. Годинник мовчить - можна.

- Не треба мене, блядь, лікувати, добре? Конкретно на тебе в мене стояк і тридцять днів користування, - вимовляю жорстко, як справжній виродок. - Береш гроші чи так даси?

- Який же ти... - задихається. В очах сльози проступають. Відводжу погляд, щоб не бачити. - Ненавиджу тебе!!!

- Це я вже чув!

- Не доходить?!

Знову злиться. Можна дивитися.

Стикаємося ніби фізично. Нехай усередині вся броня тріщить, чорт забирай видам це візуально.

- Похрін, - посміхаюся.

Любомирова відхиляється. Судорожно ковтає повітря. І, нарешті, каже:

- Знаєш... Я ж не зобов'язана з тобою розмовляти. І з цієї хвилини не буду, - разюче спокійним тоном оголошує вона.

Впізнаю ці інтонації. Колись страшенно дратувало, що Варя намагається мене чогось учити. Зараз... Зараз тупо туга роздирає. З такою силою, що дихати важко стає.

- Як це не зобов'язана? А "відверта розмова"? Торчиш.

- По-моєму, все, що потрібно, ми вже один одному озвучили. Більше я не скажу ні слова. Сьогодні ні! Хоч убий мене.

І справді замовкає. Не вимовляє жодного довбаного слова, навіть поки їмо. Раніше вона любила базікати. Блядь, та її просто неможливо було заткнути! Тепер навіть не дивиться на мене. З'їдає третину своєї порції і, схопивши сумку, йде у ванну. Звідти через двадцять три хвилини виходить у піжамі.

- На добраніч, - єдине, що кидає в мій бік, так толком і не глянувши.

Машинально крокую за нею до спальні. Думав, почне ламатися щодо ліжка. Колись таке вже було. Не хотіла зі мною спати. Упевнений, що й зараз не хоче. Просто відбуває повинність. Ковзнувши під ковдру, приклеюється до стіни.

Якщо вважає, що я здатен трахнути її силоміць, чому не боїться, що зроблю це просто зараз?

Годинника не зняла.

Напевно, на них покладається. Я ж сказав, що не чіпатиму, якщо зашкалить.

І що мені, блядь, далі робити?