Хочу тебе кохати - Олена Тодорова

- Я віддам тобі двадцять дев'ять днів. Будь по-твоєму, - здаюся несподівано для самої себе. І розумію, що варто було подумати, а не базікати по гарячому. Але зупинити себе не можу. - Двадцять дев'ять днів, і ти залишиш мене в спокої! Обіцяй!

- Тридцять один.

На емоціях він ще агресивніший. Звичайно, адже я його поранила. А може, навіть вбила.

- Двадцять дев'ять, і ні днем більше!

- Тридцять, одна відверта розмова і годинник.

- Ти нахабний придурок!

- Приймай!

- Добре! Тридцять і розмова. А цей годинник... Засунь його собі в дупу! - сердито б'ю кулаками по ковдрі. - Якщо вважаєш мене калікою, то нічого набиватися!

- Я не вважаю тебе калікою! - єдиний раз підвищує голос. - Ти дурепа, якщо не розумієш, навіщо я це роблю!

- А ти дурень!

Він шумно видихає, але мовчить. Із силою стискає щелепи і люто роздуває ніздрі.

- Питання вирішено, тепер забирайся! - вказую на балконні двері.

Нічого, що рука помітно тремтить. Я вся досі трясуся і хочу якнайшвидше залишитися сама.

- У п'ятницю за тобою приїду. Будь готова. З дев'ятнадцятої до дев'ятнадцятої. Ні хвилиною менше.

"Чому не завтра? П'ятниця тільки післязавтра", - думаю, перш ніж встигаю себе загальмувати.

- Добре.

Ледь вимовляю це слово, Кирила ніби вітром здуває. Він так швидко перетинає кімнату і зникає в темряві, що в мене лише виривається приглушений скрик. Зіскакуючи з ліжка, вибігаю слідом на балкон. Вдивляюся в ніч, але нічого побачити не вдається.

Серце знову зривається. Мчить кудись. Падає. І злітає, коли на парковці вмикаються фари й гримить мотор знайомої машини. Навіть якщо Бойко мене помітив і усвідомив хвилювання, він не затримується. Але я стою, поки червоні вогники не ховаються за поворотом. Тільки після цього повертаюся до спальні й зачиняю двері.

Довго не виходить заснути. Емоції так і киплять у грудях. Найрізноманітніші... Стільки їх, що й розпізнати всі важко. Я раптом згадую про те, як під час мого довгого перебування в лікарні хтось через день надсилав мені квіти. Іноді до них додавалася шоколадка. Але ніколи не було підпису.

Я не намагалася з'ясувати, хто оплачує цю доставку. Напевно, тому що й так знала. Підтвердження не потребувала. Адже після цього мені б довелося все викинути. А я не хотіла.

Ось і зараз... Все розумію і знову підставляюся.

Що ж зі мною буде після?