Хочу тебе кохати - Олена Тодорова

Для тебе так важливо отримати своє! Бути першим! Настільки?!

© Варвара Любомирова

Кричу, але недовго. На найвищій ноті Кір затискає мені рот долонею і придавлює мою голову до подушки. Я різко розплющую очі і зі страхом спостерігаю за тим, як обличчя хлопця повільно, але невблаганно наближається до мого обличчя.

Чого я боюся? До кінця не розумію. Знаю, що фізично Бойко мене не скривдить. Але є в усьому цьому щось небезпечніше і страшніше за фізичний біль... Серце роздувається і починає шалено гуркотіти об грудну клітку. Віддається цей стукіт у всіх куточках тіла. А особливо шумно стає в голові.

Кирило проходиться язиком по своїй верхній губі, нахиляється і виразно тягне носом повітря поруч із моєю шиєю. Смикнувшись, я впираюся в його груди долонями. Уже цей дотик обпалює і запускає під шкіру голки. Але ж я пам'ятаю, що якщо доторкнеться губами, буде ще гірше.

Я не повинна піддаватися!

Що йому треба взагалі?!

Здатність думати й аналізувати ситуацію відключається, коли Бойко різко накриває моє тіло своїм. Усі думки з голови вилітають. Вакуум.

Між нами, звісно, знаходиться ковдра... Однак ні чорта вона не захищає! Відчуваю його так, наче гола лежу.

Твердий. Важкий. Гарячий.

Голова паморочиться, і до горла підкочує дивний клубок. Не нудота, ні. Щось таке тріскуче й лоскотне. Саме воно лякає мене до чортиків.

Штовхаю Кіра в груди. Б'ю, вкладаючи всі сили. Відчуття, що в кам'яну стіну довбаю. Кисті обпікає ще й болем. Але домогтися вдається лише того, що Бойко піднімає голову і знову дивиться мені в очі.

- Не підривай мене, - видихає попереджувально.

Скільки разів я чула це раніше?! Не злічити!

Мукаю щось у відповідь - голосно й сердито. Тільки толку - розібрати неможливо.

- Заберу руку, але якщо будеш кричати, знову заткну рота, - видає Кирило ультимативно.

Як же мені хочеться закричати! Просто йому на зло. Тільки розумію ж, що нічого цим не доб'юся.

- Якого біса?! Чого тобі треба? - сичу отруйно.

- Ти просрала пів мого дня!

- Нічого собі пред'яви! Сам ти проср... - доходячи до грубості, сама ж себе гальмую. - Ніякого твого дня між нами немає!

- А я кажу, є.

Напираючи, майже торкається губами моїх губ. Я намагаюся не реагувати, але... Мене від цього швидкоплинного, практично невагомого контакту ніби струмом пробиває. Я тремчу і задихаюся.

- Не смій...

Що йому мої слова? Ковзає долонею до шиї. Не просто обхоплює, а притискає мене таким чином до подушки.

- Тихо, - відчуваю цей видих фізично.

Я завмираю, немов те, що він робить, здатне мене вбити. Секунда, дві... У страху смикаюся, встигаючи в останню мить відвернути голову вбік. Знайомі гарячі й тверді губи припечатуються в місці під моїм вухом. І я не знаю, що гірше... Врятувалася я чи ще сильніше підставилася. Місце виявляється дуже чутливим, а Кір не дає мені більше часу, щоб якось чинити опір або хоча б блокувати реакції. Жадібно хльостає по моїй шкірі язиком. Грубо захоплює її губами. Кусає і всмоктує.

- Перестань... Перестань... - задушено вимагаю я.

Хоча вимагаю - це гучно сказано. Благаю - так буде правильніше. Голос зривається. Здається, що ось-ось узагалі навіки пропаде. І мене заодно не стане. Колотить від Кіра так, ніби в передсмертній лихоманці б'юся. Коли він перехоплює мої руки, неусвідомлено сама ж у нього вчіплююся. У пошуках якоїсь сили, сплітаюся з ним пальцями. Судорожно стискаю. І він мене - до хрускоту. Усього лише руки, а підриває. І я розумію, ось він - головний провідник. Занадто інтимно. З тим, кого ненавидять, так не роблять. А тут надто багато почуттів - усе назовні.

Хочеться кричати. Кричати, щоб виплеснути те, чого в цю секунду стає вкрай багато.

Як страшно... Як страшно!

- Перестань... Перестань же... Кирило!!! - кричу чи стогну - мені самій важко зрозуміти. Сприйняття змащується, але я намагаюся. - Ти мене зґвалтуєш? - не знаю, як спадає на думку, і як я наважуюся таке озвучити.

Кір буквально кам'яніє. Стає напруженим і дуже важким.

- Що? - піднімаючи голову, впивається поглядом.

Може, метод не найчесніший і не зовсім правильний... Але, нарешті, і він відчуває потрясіння.

- Ти все робиш силою! Минулого разу, думаєш, я хотіла? Хотіла, щоб ти мене торкався і цілував? - зараз уже точно кричу, хоча голос зривається.

Як же мені соромно за цю відверту брехню. Напевно, нічого гіршого в житті я ще не робила. Адже не просто брешу. Кидаюся такими страшними звинуваченнями. Я просто не знаю, як ще його відштовхнути. У якусь мить Кір видає такі емоції, від яких мені самій дуже боляче стає. Здається, ніби я його вдарила.

- Не заспокоїшся, так? - голос тремтить, але я дотискаю. - Для тебе так важливо отримати своє! Бути першим! Настільки?! Настільки, що готовий мене ґвалтувати?

Тиск зникає. Кирило так стрімко піднімається, наче невидима сила його відштовхує. Мені ніби як легше дихати. А ніби як ні... Сідаю, стискаючи в кулак ковдру, і мовчки дивлюся. Кір важко дихає і так само не зводить із мене погляду.