Хочу тебе кохати - Олена Тодорова

Якби мені було пофіг, зараз би тобі не знайшлося, що продавати.

©Кирило Бойко

- Ти випадково не знаєш, кому можна продати цноту?

Кілька секунд тупо витріщаюся на неї. Моргаю і все голосніше тягаю кисень. Грудачину на кожному новому вдиху ледь не з тріском розпирає.

- Це ти, блядь, для якогось грьобаного проєкту опитування робиш? - хрипло видихаю після затяжної паузи.

- Ну, ні... - відводить погляд. А потім, ніби переламавши себе, знову на мене дивиться. Уперто і з викликом. Останнє мені охрініти як не подобається. - По-твоєму, у мене крім навчання інших турбот немає? Я не зубрилка, як ти любив обзиватися!

Я любив...

- Ні? Тобто... Я, блядь, питаю, для чого?

Червоніє, але демонстративно задирає ніс.

- Ну, припустімо, мені особисто треба!

- Припустимо? - сипло гаркаю, неусвідомлено насуваючись. - Продати, мати твою, цноту?!

- Угу. Дорого!

Виставляє долоні, щоб не дозволити мені підійти впритул. Я завмираю, шумно втягуючи повітря. Притискаю порив смикнути ці руки в боки і впечататися з усієї дурі в її тіло. Пам'ятається, Любомирову подібне бісить. Не хочу, щоб вона психувала. Але, мати вашу, як я маю перетравити те, що вона каже?

Перед тим як забрати Варю, все, що треба, підлатав і зашив. Усі почуття в одну точку стягнув і адекватом стояв, поки там билося і шалено стогнало, не знаходячи виходу. Знаючи себе, розумів, що якщо послаблю контроль, можу непомітно капітально перевищити допустимі дози тиску. А я ж із Варею намагаюся. Я, блядь, реально намагаюся! Хоч вона цього й не розуміє. Все одно вічно незадоволена.

І ось я тримався щосили, майже пишався собою. А вона взяла й видала цю хрінь! Як я маю залишатися нормальним, якщо, щойно чую це запитання, мене на шматки рве?!

- І навіщо тобі гроші? - голос зовсім сідає.

Запитую те, що не повинен. Яка, блядь, різниця, навіщо, якщо сам факт... Убити її хочеться! А вона, мати вашу, піднімає на мене погляд і вдає незворушність.

- Щоб мама повернула борг твоєму батькові.

- Який борг?

- Гроші, які він витратив на мою операцію і подальшу реабілітацію.

- Ти при своєму розумі? - видихаю різкіше, ніж слід. - Адже вони чоловік і дружина. Напевно, це передбачає спільний бюджет.

- Мама з ним розлучитися хоче, а він цим боргом її шантажує! - торохтить у відповідь Любомирова. Бере невелику паузу, під час якої моє серце кудись провалюється, і добиває: - Зовсім як ти мене. Яблуко від яблуні?

Люто тягну носом повітря. Не визнаю, що порівняння з "татком" сприймаю вкрай болісно. Але, вашу матір... Нутро випалює. І вся слизова негайно запалюється.

- Не порівнюй мене з ним, - висікаю кожне слово. - Ніколи.

Варя замовкає. Напевно, я перегнув із грубістю. Але в той момент інакше ніяк не виходить. Вона бачила, що мій батько - справжній диявол. Знає, що ця тема мене зачепить, і після всього стоїть і базікає. Куди подівся її нав'язливий альтруїзм? Навмисно ж кусається! Кобра, мати її.

Схопивши Любомирову за руку, зупиняю погляд на смарт-годиннику. Нібито, якби він подавав сигнал про високий серцевий ритм, я, окрім як візуально, ніяк інакше це не вловив. Перевіряю додатково, бо сам собі не довіряю. Сприйняття змазане. Слух власний пульс забиває.

Переконавшись, що екран темний, тягну дівчину в спальню. Там пірнаю долонею в шафу і зриваю прискотчеваний до задньої стінки пакет із заначкою. Демонстративно кидаю всю пачку на стіл.

- Роздягайся, - гаркаю і вичікувально завмираю.

Вона робить різкий вдих і кілька секунд тупо витріщається на мене.

- З тобою? - видає після паузи. Голос аж скрипить, так її пробило. Годинник не кричить - норм. - А з тобою я не хочу. З тобою - ні! - кілька разів розтоптує мою йобану гордість. Одного разу ж мало. - Ні-ні, тільки не з тобою!

- Чому ні? Чим не канаю? Що не так? Пикою не вийшов чи, може, членом? Усім, блядь, усе подобається! Тільки ти одна вийобуєшся.

- Усім подобається, їм і пропонуй! А я вийо... Може, тому що є через що?! Як ти зі мною поводишся? Ти злий, грубий, жорстокий! І взагалі... Нічого, що ти мій брат?!

Проти цієї дичини тільки матом і кричати! Але я, хрін знає як, стримуюся.

- Ти сама віриш у те, що говориш? Який, блядь, брат?! Згадала! Щось тобі це не заважало дрочити мені і самій кінчати! Ах, так, це ж я тебе тоді ґвалтував!

- А що - ні, скажеш? Ти ж тоді як із ланцюга зірвався і буквально накинувся на мене! Я не могла тебе відштовхнути. І тобі було пофіг, що я просила зупинитися!

Якщо вона хотіла зробити мені боляче, то це, блядь, вишка.

- Пофіг? Якби мені було пофіг, зараз би тобі не знайшлося, що продавати, - видихаю агресивно. - Ти б уже була моєю!

Варя здригається і дивиться на мене, як на чудовисько.

- Ти просто... Маніакально націлений конкретно на мене. Весь час намагаєшся принизити, заподіяти біль, розтоптати... Тобі завжди мало! Просто тому, що я - це я? Ти ніколи не заспокоїшся? - кричить, пронизуючи мене кожним словом, як ножом.