Хочу тебе кохати - Олена Тодорова

Хтось креслить і освітлює мені шлях.

© Кирило Бойко

І я б, звісно, стримав свою клятву, але за кілька днів по тому Варя надсилає мені повідомлення, за яким я розумію, що остаточно і безповоротно розм'як.

Варвара Любомирова: Хочу справляти Новий рік із тобою. Це дуже важливо, щоб бути разом наступного року! Придумай щось, будь ласка.

Як їй відмовити? Як відштовхнути? Якщо я, блядь, мрію про те саме. Без прив'язки до свята, звісно. На це якось начхати, бо в подібну чухню не вірив ніколи. Однак можливість провести вечір і всю ніч наодинці з Варею вабить і міцно забиває мізки. І все ж, усвідомлюючи всі ризики, я готуюся до того, щоб засмутити її. Перед довбаним святом ніч не сплю. Думаю, чим крити буду. Як її заспокою? Як не кручу, придумати нічого не виходить.

kb asf: Вирвуся тільки вночі. Як зазвичай, після опівночі. Заберу тебе на кілька годин. По-іншому ніяк поки що.

Насилу ковтаю клубок, що застряг у горлі. Він провалюється, як кругляк. Чи це моє серце? У жар кидає, і руки тремором розбиває.

Набиваю слідом.

kb asf: Вибач.

Потім ще якийсь смайл-серце знаходжу - вибираю побільше. Це, звісно, мало згладить. Але як є.

Чекаю на таку-сяку відповідь від Варі, а прилітає від батька - біологічного цього виродка.

Ренат Ільдарович Бойко: Навіть із наступаючим батька не привітаєш? Закінчуй ображеного корчити. Не хочеш повертатися у квартиру, будь добрим з'їхати від старого. Інакше я його разом із тобою на вулицю викину. Орла із себе вдаєш, а гостей у моєму домі приймаєш! Бо якщо ти забув, кому належать викладацькі ЖК, нагадую - теж мені. Тут усе моє.

У вухах моментально виникає дзвін. Розриває вежу, як ядерна установка. Не пам'ятаючи себе, взагалі ніяк не контролюючи, підриваюсь на ноги і прямую до виходу з квартири.

Засунутий у кишеню джинсів телефон вібрує. Імовірно, відповідь від Варі приходить. Але я не в змозі її зараз прочитати.

Смикаю з вішалки куртку. На запитання і метушливе миготіння Курочкіна не реагую. Не здатен. Гасить мене зсередини так, що дихати не можу. Усі системи підриває.

Вискакуючи на вулицю, завдяки морозу, ненадовго оговтуюсь. Протвережує і відчутно стрясає. Але за мить організм справляється, розганяючи швидше кров. Не просто терморегуляцію вирівнює. Знову топить на максимум так, що шкіра горить, і тіло стійкість втрачає. Мене добряче так хитає. Погляд кров'ю заливає. Свідомість безперервно й приголомшливо бурхливо мотає якісь спогади, уривки думок, нові, сирі, поспішні рішення.

Ноги старанно несуть у потрібному напрямку. Ні чергова негода, ні кілометри не завада, коли власна кров - та сама біологічна рідина, повна ненависних генів - перетворюється на отруту. Вона й жене додому. Дорогою ще не усвідомлюю, що збираюся створити. Безумовно, не просто в диявольську пику батька поглянути. Знаю ж, що нічого це не змінить. Ніколи він не попустить своє довбануте бажання керувати моїм життям. Прямо чи опосередковано знищуватиме.

Двері з гуркотом влітають у стіну. Загрозливо дзвенить дзеркало. Важкі кроки гулко проносять мене по глянцевій підлозі.

Застаю батька з мачухою у вітальні біля грьобаної ялинки - штучного дерева, яке знайоме мені з дитинства. В одинадцять років від удару батька я влетів у колючі гілки і, перебивши третину потворних прикрас, звалив усю величезну конструкцію на підлогу.

Зараз мені хочеться повторити щось подібне навмисно. Тільки вже зворотним хропінням - жбурнути в довбане дерево батька. Отруйна кров уперто жене по венах, уперше народжуючи побоювання, що я такий самий покидьок, як і батько. Можливо, ніколи не зможу бути нормальним. Тому що в цю мить мені хочеться його вбити. Найжорстокішим способом.

- Якого їбаного чорта тобі знову від мене треба? - видаю криком. - Чого ти постійно лізеш до мене? Які в тебе знову проблеми? Яке маєш до мене відношення зараз? Старий не догодив? Я звалю, звісно, щоб не підставляти, - киваю, більше самому собі. На ходу приймаю рішення. - Що далі? Що ще ти, блядь, придумаєш? Адже ти ніколи не вгамуєшся!

- Нарешті, ти це зрозумів, - висікає людина, яку я колись називав батьком.

- Ренат... - блює злякано мачуха.

- Пішла! - різко рявкає цей виродок.

Підкріплюючи вимогу поглядом, демонстративно відставляє келих із вином на стіл. Валентину Миколаївну, природно, як вітром здуває.

- А ти що думав, сосунок? - горланить татусь, щойно залишаємося самі. - Я дозволю тобі й далі тут ошиватися? То Чарушини, то цей... Франкенштейн... - випльовує вигадане мною колись прізвисько. Мовчки зношу. Втягую важке й густе повітря. Завмираю. А "татко" тим часом продовжує: - Тертися по чужих кутках, створюючи мені сумнівну репутацію, я тобі не дозволю! Не буде такого! Я тобі велів повернутися у квартиру і не ганьбити мене?! Велів! Але ти ж рвешся щось із себе показати! Так я краще всіх неугодних, разом із тобою, з лиця землі зітру, ніж дозволю всьому цьому розгортатися! Так тобі зрозуміло?! Шматок дебіла... - останнє буквально випльовує.

Тільки мені давно на подібне срати. У лють приводить усе, що творив до - кінчений маніяк ніколи не залишить мене в спокої.