Хочу тебе кохати - Олена Тодорова

Любомирова з'являється точно в обумовлений час. Не встигаю я в останній момент намотати собі нерви, уже дзвонить у двері.

У яскравій шапці. Із широкою посмішкою. З тортом.

- Привіт! - випалює, ледь встигаю оцінити її вигляд.

- Привіт.

Не посміхаюся у відповідь тільки тому, що все всередині клинить, і дихання відразу спирає.

- Варенько, ви прямо людина-оркестр, - перетягує на себе увагу Курочкін, який нагодився з кухні.

Центуріон сміється і так само радісно вигукує:

- Доброго дня, Вікторе Степановичу!

- Добрий, добрий... Проходьте скоріше, не стійте в дверях, - зазиває старий, а я, нарешті, відмираю.

Крокую в бік, щоб її пропустити.

Варя передає професору торт, він одразу ж несе його в кімнату. А я, як ненормальний, стою без діла і тупо витріщаюся, поки вона знімає куртку і взуття. Не знаю, наскільки гарною ідеєю було покликати Любомирову, але я, блядь, без міри щасливий бачити її. Усього лише бачити.

Усе, звісно, дико пристойно в цих стінах. Так мені здається. Однак Варя наступної секунди поводиться дивно. Звільнившись від верхнього одягу, з якимось незрозумілим збентеженням поправляє светр і, опустивши погляд, прослизає повз мене у вітальню.

Знаходжу її, щойно сам у приміщення входжу, а вона знову погляд відводить. Немов кілька днів тому півночі не трахалася зі мною в машині. Ніби й зовсім не моя, блядь. Мати вашу, тільки ж посміхалася.

- Що не так? - ловлю її за руку, коли старий іде по щось на кухню.

Дивно, що мене не послав. Зазвичай ганяє тільки так. Може, спецом... А Любомирова ламається.

- Що? - видихає ледь чутно і червоніє.

- Чому очі ховаєш? І все це... - торкаюся її гарячої щоки пальцями, вона здригається.

- Тому що ти... Ти так дивишся, що мені перед Віктором Степановичем ніяково, - швидко шепоче, косячись при цьому на двері. - Перестань! Не наодинці ж...

- А якщо я не можу? - хрипом видаю і, смикнувши її на себе, жадібно захоплюю губами весь її рот.

Тут же поштовх у груди отримую і відриваюся, не встигнувши захопити бажану солодкість.

- Постарайся... Будь ласка, Кір...

Важко переводжу подих і відпускаю. Ледве відкидаюся на спинку стільця, у вітальню впливає Курочкін із якоюсь стравою.

- Ну-с... Налітайте, - дає команду професор.

Вони з Любомировою вдало сходяться. У кожного в голові по крилатій ракеті, обидва люблять поговорити. Я, як зазвичай, "ввічливо" мовчу і, зафіксувавши Варине прохання, цілком акуратно катаю по ньому поглядом. Слухаю голос і вдаю, що апетит викликає виключно їжа. Ось тільки під кінець трапези в мене температура і тиск підскакують. Абсолютний, блядь, максимум.

Тому й зриваюся вночі. Знаю, що сильно ризикуємо, і все одно тим самим способом, що й минулого разу, висмикую Варю з гуртожитку. Клянуся собі, що наступного разу тільки через місяць приповзу. Клянуся... і до світанку її цілую.