Хочу тебе кохати - Олена Тодорова

Клянуся... і до світанку її цілую.

© Кирило Бойко

- Кириле, іди, допоможи мені, - доноситься з кухні голос Франкенштейна.

Тисну "сейв", закриваю кришку ноута і піднімаюся. Подумки сам себе обсмикую. Треба якось припинити, нехай і позаочі, називати так старого. Я, звісно, сволота, але совість теж маю. Досить того, що чувак покликав мене до себе жити. До всього, за цей час я справді багато чого зрозумів. Курочкін - світовий мужик. Зі своїми загонами, безумовно. Але в кого з нас їх немає?

- Що робити? - запитую, зупиняючись на порозі.

Незручність між нами, походу, тільки з мого боку зберігається. Однак це не тому, що я не ціную, просто з огляду на характер важко гнутися в дугу і якось вислужуватися.

- Бачиш ці горіхи?

- Звісно, - хриплю я.

- Їх потрібно наколоти і почистити, - звично, на одній рівній хвилі видає вказівку, як рекомендацію. Підтискаю губи й киваю, приймаючи "люб'язно" простягнуту Курочкіним дивну металеву штуку. Машинально розглядаю її. Запитувати, як користуватися - западло. У принципі, ніби як здогадуюся. Голова, слава богу, працює. - Я роблю опару на тісто, - повідомляє тим часом старий. - Хочу до приходу Варі спекти рулети. З маком і з горіхами.

Я ніяк не коментую. У принципі Курочкін і не чекає. Так зазвичай і проходить наше спілкування - він говорить, я слухаю, за потреби періодично киваю або відпускаю якусь односкладову відповідь.

- Варя любить солодке, - повідомляє Фр... старий, гримлячи мисками.

Я видаю свою найчастішу реакцію - киваю. Сам же ловлю себе на думці, що не обізнаний. Ну, тобто, напевно, так і є. Якщо подумати... Вона часто вживає якусь кондитерку чи шоколад. Просто я... Я на цьому не фокусувався.

- Вона любить улун, - видавлюю із себе, роблячи якийсь внесок у цей діалог.

- Чудово, - бурмоче задоволено. - У мене є. Заваримо.

Тільки в перспективі цей процес, а в мене в ніздрях уже стоїть специфічний запах. У голові каламутно стає. Кілька днів минуло, а я знову тужу. Блядь, звісно, тужу. Вона тільки в гуртожиток увійшла, я мало не завив, як псина, і не почав дерти двері. Періодами перед самим собою все ще соромно за цю хуйню, проте зупинити я її не можу.

- Добре, що ти запросив Варю, - продовжує Курочкін, коли я, пристосувавшись, розколюю перший горіх. Що мені в ньому найбільше подобається, під час розмови він ніколи не витріщається мені в пику. Завжди наче тупо про дурниці базікає, займаючись якоюсь важливішою роботою. Викупаю, що фішка стріляна, але все одно вдячний за неї. - Варя - хороша дівчина. І ти непоганий хлопець. Гаразд, Ренат Ільдарович... - тут варто було б вставити після тире: "псих". Але старий, звісно, ніколи такого не скаже. Пауза красномовна. Уміє орудувати без слів. - Але як же Валентина Миколаївна? Вона здавалася мені розважливою жінкою.

- Вона нічого не вирішує, - сухо вимовляю я. Раніше на цьому б і закінчив. Але тут раптом не можу зупинитися. - Ірод повністю підім'яв. Настільки сугестивна, що на Варю срати, - наприкінці цієї промови так важко видихаю, немов десятку кілометрів пробігти довелося.

Черга Курочкіна кивати - помічаю це краєм ока. Ми, як і раніше, просто пліч-о-пліч займаємося цією кулінарною хернею.

- Чим же батько тисне на тебе? - уперше ставить це запитання.

Очевидно, що довго збирався. І не пуста цікавість це, зараз розумію. А ще місяць тому, звісно ж, сприйняв би в багнети. Вкотре визнаю: спритник старий.

- Посадити обіцяв. Є за що.

Курочкін, на мій подив, ніяк не реагує. Заважає щось там і тупо мовчить. Якось навіть зачіпає цей ігнор. Я, між іншим, крім Любомирової, нікому такого не говорив.

- Так Варі пояснив? - буквально ловить мене на брехні. Знову ж таки за тоном здогадуюся, що саме це він і робить. - Ти не боягуз, Кириле, - прорікає спокійно. - Може, і базікав Ільдарович... Але я впевнений, що в тебе мотивація в іншому.

Я шумно тягну повітря і застосовую надто багато сили для розколу чергового горіха. Збираюся з думками, але вони вперто розповзаються. Річ у тім, що я... Хотів би висловитися. Хоч кому-небудь... Підгадав Франкенштейн. Тобто, Віктор Степанович, звісно.

- Він... Він тисне на те, що я не можу взяти на себе зобов'язання за Варю, - рублю з хрипом. Сам себе чую, як крізь товщу води. І зупинитися вже не можу. - Її серце... З ним у будь-який момент можуть виникнути проблеми... Крім обстеження... Дефект може утворитися повторно... І якщо знадобиться екстрена заміна, ніхто, окрім батька, не проспонсорує... Я мушу зібрати грошей. Бути впевненим, що в разі чого зможу їй допомогти сам.

Останній видих густий і високий. Висловлює всі мої емоції. Але мені похрін.

- Ти маєш рацію, - тихо резюмує Курочкін. - Молодець. Розраховувати на допомогу ззовні в таких ситуаціях - безвідповідально.

Я більше нічого сказати не в змозі. Намагаюся тупо вирівняти дихання і проморгатися.

- Я не раз казав, що ти непоганий хлопець. Однак мушу визнати, ти мене все ж таки здивував. Для двадцяти років ти не просто молодець... Богатир. А коли-небудь, Кириле Бойко, ти станеш легендою. Я впевнений.

Байдуже знизую плечима, і вся реакція. Бо й справді пофіг, що там хто думає щодо мене.