Хочу тебе кохати - Олена Тодорова

У тому й проблема, що ми всі просто "біологічні".

© Варвара Любомирова

- Доню, а чому б тобі не стати Бойком? - видає в один із днів мама.

До цієї фрази слухала її балачки у піввуха. Дещо помічала чисто для себе, але здебільшого про своє думала. Навіть не намагалася робити вигляд, що по-справжньому захоплена цією бесідою. У вікно на сніг, що падав, дивилася і задавалася питанням - чи одягнув Кір шапку? Де він? Чим займається? Чи думає про мене?

Мамине запитання не те щоб з анабіозу виводить, мене ніби крижаною хвилею обливає.

- Що? - глухо видихаю, ледь вдається сфокусувати погляд на її обличчі.

- Я розумію, що тобі дев'ятнадцять, і це зовсім необов'язково. Але Ренат обмовився, що хотів би цього. Думаю, це зміцнило б сімейні стосунки...

- Боже, ти серйозно зараз?

Коли до мене доходить, яким шляхом я, на їхню думку, маю стати Бойко, приходжу в обурення так само різко, як секунду тому увійшла в шоковий стан.

- А що? - щиро дивується моєму невдоволенню мама.

- Ти хочеш, щоб я, будучи дорослою і самостійною дев'ятнадцятирічною дівчиною, замінила ім'я покійного батька ім'ям Рената Ільдаровича? Я правильно розумію?

Маму мій високий вібруючий тон, очевидно, зачіпає. Стиснувши губи, вона на мить відводить погляд. А через секунду, знову дивлячись мені в очі, різкувато видає:

- Повір, твоєму біологічному батькові на таке і за життя було б плювати! Ренат же просто намагається налагодити стосунки всередині сім'ї.

- Та що ти?! - вигукую єхидно. - А зі своїм рідним сином налагодити стосунки Ренат не хоче?

- Чому ти така зла?

- Я - зла? Я не зла, мамо. Тільки... - гальмую себе, із запізненням згадуючи, що їй не можна нервувати. - У тому й проблема, що ми всі просто "біологічні". В іншому - плювати.

- Неправда! - суворим тоном відбиває мій наступ мама. - Кирило некерований, агресивний...

- Дивно! - перебиваю я її. - А навесні ти ж мені говорила щось на кшталт: "Бідний хлопчик, рано залишився без матері, у нього нікого немає, а Ренат не справляється...". Говорила ж? Твої слова?

Мама знову відводить погляд.

- Ну, говорила! А тепер думаю інакше, - дряпає обшивку дивана, на якому ми весь цей час сидимо.

- І чому ж? Що змінилося?

- Він... - дивиться на мене не як мати на дитину, а як педагог. Ненавиджу подібне! - Він поводиться негідно.

- Угу, - їдко видаю я і відповідно рухаю підборіддям, ніби киваючи. - Що ж... Мені пора.

Я піднімаюся. Мама нерішуче йде слідом за мною в хол.

- Мете ж... Може, перечекаєш?

- Доберуся, - запевняю її, накидаючи куртку.

Застібаюся і кутаюся в шарф уже на вулиці. Усе ще сердито насуваю глибше шапку й галасливо шмигаю носом. Плакати не збираюся, але, якщо чесно, так хочеться... Сил немає. Два тижні минуло - від Бойки ні слуху ні духу.

Ще кілька днів минають у звичному коматозі. Я останнім часом навіть на Карину реагую якось байдуже. Здається, що вона дивиться на мене зі щирим співчуттям. Спочатку поривалася відштовхнути її, запевнивши, що між нами з нею немає нічого спільного, і що в мене все добре. А потім... Потім прийшла байдужість. Вітаюся з нею при зустрічі, іноді навіть розмовляємо на нейтральні теми.

Телефонувати, писати або якось шукати Бойку більше спроб не роблю. Чекаю, як і обіцяла. І одного разу вночі мене вириває зі сну короткий, але такий пронизливий сигнал вхідного повідомлення. Якимось незрозумілим чином розумію, що це він. Серце вмить розганяється і забиває шаленим стуком усе всередині мене. Тільки його й чую, коли беру телефон і бачу, нарешті, на екрані той самий раніше невідомий нік - kb asf.

Голосове.

Моє хвилювання досягає піку, що межує з божевіллям. Довго не наважуюся відтворити. Бо виявляюся неготовою почути його голос. Регулюю дикий танок серця і всіма знайомими мені методиками намагаюся вирівняти дихання. Але нічого не виходить. Нетерпіння, навпаки, підганяє всі системи і приводить мене в стан якоїсь паніки.

Що, якщо повідомлення зараз зникне? Що, якщо там нічого й немає? Може, випадково щось натиснулося і відправилося? Що, якщо щось погане? А якщо хороше?

Поки я трясуся над телефоном, екран гасне, і повторно зняти блокування виявляється якимось непосильним ритуалом. Пальці настільки тремтять, що не потрапляють навіть у потрібні точки на дисплеї. Коли перед моїм розмитим поглядом знову з'являється "трикутник" відтворення, повторно зависаю. Благо цього разу ненадовго. Тисну в центр кола і закриваю очі.

- Привіт.... - вривається в мене хриплуватий голос Кіра. Груди не просто вогняною хвилею обливає, їх наче розриває. На мільярди іскристих частинок. Пауза - довга, солодка і болісна. Мене б'є тремтінням. А галасливий, гуляючий видих Бойки викликає неймовірно колючі мурашки. Мені і холодно, і жарко - лихоманить. Встигаю схлипнути, втягнути в легені кисень і знову бездиханно завмерти, такою довгою виявляється наступна пауза. А потім новий висип мурашок, коли Бойка голосом, що зривається, видає: - Я сумую. Блядь, як же я сумую! Розриває, на хрін, на шматки! - і знову пауза. Кілька секунд ні вдиху, ні шереху не чути. А потім одразу тремтячий видих. - Вибач, важко говорити. Не можу зібратися... Блядь, як же я заїбався... - галасливий вдих і видих, який ще більше рветься. Коротка, але якась неймовірно глибока пауза. - Хочеш зустрітися?