Ти нікому не розкажеш - Олекса Мун (Alexa Moon)

— Де твоя кава? — Аріс ставить питання, коли я опускаю перед ним замовлений зелений чай.

— Мені не можна пити каву з відвідувачами під час роботи. Ще щось? — намагаюсь не дивитися на нього.

Хлопець робить ковток.

— Так. Я проведу тебе додому, — ставить мене перед фактом. І схоже, отримує дике задоволення, бачачи, як мої очі округляються.

Дивлюся на годинник і, переконавшись, що моя зміна закінчилася, сідаю навпроти брюнета.

Наближаюся, і він наближається у відповідь. Між нами катастрофічно мало місця, але це й на краще. Я хочу, щоб до нього якомога чіткіше дійшли мої наступні слова:

— Тобі краще піти звідси по-доброму. Інакше я зараз піду в ділянку і заявлю на тебе. Повір мені на слово, фантазії, щоб вигадати помилкові свідчення в мене вистачить. Рік будеш відмиватися від моїх свідчень.

— Ти нікому нічого не розповіси, — смикає куточки губ нагору. В очах з'являється його особливе мерехтіння. Відповідь на секрет, який відомий йому одному.

— Це ще чому?

— Бо бачу, як ти дивишся на мене. Тому, що я здогадуюсь як підскакує твій пульс у моїй присутності.

На підтвердження, Аріс бере моє зап'ястя і кладе два пальці на вінку, що швидко пульсує. Задоволено усміхається, переконавшись у своїй правоті.

— Тому, що ти теж хочеш мене, але боїшся це визнати. Тому, що в сучасному світі не заведено, коли ось так... Але я доведу тобі протилежне. Доведу: все, що між нами відбувається — це нормально.

— Ти хворий! — висмикую руку зі слабкої хватки та притискаю до грудей. Розтираю шкіру, де були його пальці. Зараз там горить вогнем. — Хворий на всю голову! Не підходь до мене, зрозумів?

Підриваючись з місця і не оглядаючись, швидко йду у роздягальню. Поспіхом переодягаюся і вирішую вийти через чорний хід. Зачекаю таксі там.
Кухарі вже закруглюються, тому будь-хто в курилці та й буде. Я мала рацію. На лавці біля урни сидить Гарік і ще двоє офіціантів.

— Вже додому? — цікавиться Гарік, туша бичок.

— Так! — чується чоловічий голос біля узбіччя.

Повертаюсь, я упираюся поглядом в Аріса. Хлопець сперся на крило машини та склав руки на грудях. Наче чекав мене. Знав, що вийду саме звідси.
Сьогодні була зовсім інша машина. Не першої свіжості Шевроле Камаро. Скільки у нього їх?

— Це за тобою? — Гарік похмуро дивиться на брюнета.

— М-угу... — невиразно мукаю.

На слабких ногах іду до Аріса сказати, щоб забирався звідси.

— Я крові не боюся, — мій переслідувач вимовляє першим. Киває на задні пасажирські двері, де через скло я бачу металеву биту. — Давай не влаштовуватимемо виставу перехожим? — підморгує мені.

Тілом проносяться мурашки. Аріс відходить від машини. Ввічливо відкриває двері, запрошуючи мене сісти всередину.

— Соня, все нормально? — лунає занепокоєний голос Гаріка.

— Все добре! Не переймайся! — кидає йому у відповідь брюнет і зачиняє пасажирські дверцята.

— Відпусти мене... — обіймаю себе руками. Ми зупинилися неподалік мого під'їзду, але хлопець не поспішав знімати блокування дверей. Мовчав. Грав із запальничкою і випробовував мої нерви на міцність.

— Не можу, — стомлено тре перенісся, чіпляючи з пачки цигарку. — Я, як той наркоман, Софа! Спробувавши раз, не зможу більше відмовитись. Тобі залишається тільки змиритися, про прийняття я не прошу.

.

Моя впевненість тане, як жменька снігу на пекучому сонці. Одна справа перебувати з ним у людному місці, інша — наодинці в машині. Тут він точно зробить усе, що йому спаде на думку.

Його слова лякають. Лякають своєю серйозністю. У нас був лише один поцілунок. Чого він хоче? Хоче мене повністю?

— Ти ненормальний, — шепочу, ледве стримуючи сльози. Нервово кусаю внутрішню частину щоки. — Ти хворий, Аріс! Хворий…

— Можливо. Хіба я стверджую інше? Чим частіше ти це повторюєш, тим менша ймовірність, що я стану не хворим.

Чиркає запальничкою і підносить вогник до сигарети. Обличчя висвітлює жовте світло. В його очах танцюють справжні демони.

— Підемо додому. На своїй території, ти почуватимешся спокійніше. Там і домовимося.

Хлопець натискає кнопку. Тихе клацання сигналізує про зняття блокування дверей.

Я дуже сподіваюся, що він не вломиться в мою квартиру, а просто доведе до дверей. Що мені вдасться всіма правдами та неправдами випровадити його.

Боже, будь ласка, нехай він проведе мене до дверей.

До квартири ми дістанемося пішки. На жаль чи на щастя у п'ятиповерхівках ліфт не передбачено. Швидше за все – на щастя. Я б з глузду з'їхала за ті кілька хвилин під замком, поки ми б підіймалися.

Аріс йшов позаду, але я відчувала на собі його пильний погляд. Він обпікав плечі, спину, поперек... знову плечі.

Як добре, що сьогодні я в шортах.

Біля дверей довго порпаюся в сумці. Навмисно. Наче шукаю ключі. Насправді сподіваюся, що йому стане нудно, і він піде. Дурна.

— Не метушись, — його голос звучить зовсім близько. Дощенту розбиває мої надії. — Я нікуди не поспішаю.

— Серйозно, Аріс...я б сама дійшла. — Обертаюся до нього.

Нарешті відчинивши двері, дивлюся на хлопця, шукаючи в чорній безодні його очей ознаки адекватності. Марно. Її там нема. Від милої посмішки, яка торкалася його губ при першій нашій зустрічі, не залишилося й сліду.

Зараз чорні очі змушують глянути в глибину і дізнатися, що таїть його душа.

— Я дуже втомилася... добраніч. — Наважуюсь зараз поставити крапку. Якщо таке взагалі можливе.

Намагаюся зачинити двері, але чомусь не виходить. Опускаю очі вниз, помічаючи перешкоду у вигляді чоловічого кросівка.

Аріс хапається за ручку і тягне двері на себе, відчиняючи двері ширше. Проштовхує мене в коридор, заходячи слідом.

— Я тебе не запрошувала!

Хлопець не дивиться на мене. Ігнорує. Роззується й проходить у квартиру. Оглядається. Іде до зали.
Іду слідом за непроханим гостем.

Брюнет бере мої особисті речі. Крутить у пальцях, розглядає, залишає свої запах на кожному міліметрі.