Ти нікому не розкажеш - Олекса Мун (Alexa Moon)

Соня

Це як страшний сон, тільки набагато гірше бо все відбувається наяву.

Моторошний головний біль не дозволяє адекватно мислити. Мозок блокує усвідомлення, що я справді перебуваю в полоні. Якась безглузда гра. Звсім не смішна гра.

— Гей! Мене хто-небудь чує? — вкотре кричу.

Безрезультатно. Мій крик тоне у мертвій тиші.
Дослідивши місце мого ув'язнення, я виявила тут ще одну кімнату — ванну. Але там не було нічого придатного, що допомогло б мені вибратися звідси.
Тут справжнісінький бункер. Вікна забиті фанерою. Двері зачинені.

Що я тільки не пробувала: кричала, билась у двері, тупотіла. Зараз я залізла на стіл і намагалася достукатися до сусідів зверху.

Мій маленький зріст не дозволяв дотягнутися до стелі, тому я схопила босоніжки та підкидала взуття нагору.

"У полоні" всі засоби хороші.

Я досі не вірила у те, що відбувається. Так, я розуміла що цей придурок, з якихось невідомих причин, замкнув мене тут.

Але, може, це якийсь жарт? Чесно… я вже не знала, що й думати.

Нехай він тільки з'явиться — я подряпаю йому все обличчя.

Коли за дверима чується грюкання та сторонні кроки, серце пропускає удар. Вся моя рішучість і войовничість сходить нанівець.

У цей момент я виразно починаю вловлювати приглушені удари зверху. Мабуть, уява вирішила зіграти зі мною злий жарт, проецируя неправдиву інформацію.

Я відчайдушно чіпляюся за цю уявну соломинку під назвою «можливий порятунок» і знову видершись на стіл, тарабаню взуттям по стелі:

— Гей, там зверху! Мене хто-небудь чує? Мене утримують проти волі, викличте міліцію! Будь ласка! Мене хто-небудь чує?

Двері несподівано відчиняються і на порозі з'являється Аріс. У руках у нього таця із якимись пластиковими контейнерами та паперовими пакетами.

— Ти чого туди залізла, дурненька? Кому ти стукаєш? Там років зо два, як ніхто не живе.

Вражаюче. Таке взагалі буває? Його зовнішність настільки відрізняється від його поведінки. Побачивши хлопця у натовпі, я б ніколи у житті не подумала, що за цією гарною маскою, ховається справжній псих.

— Не підходь до мене! — опускаю руку вниз, цілячись у нього босоніжком. — Ти маніяк?

— Ну, якщо дивитися з міркування, що маніяк — це людина одержима манією, то так — я маніяк. А якщо ти думаєш, що я замкнув тебе тут, щоб зґвалтувати, то ти помиляєшся. Я не торкнусь тебе, поки ти сама про це не попросиш.

— Ти розумом рушив? — не витримуючи, на емоціях ляпаю, не подумавши. В такій ситуації складно слідкувати за мовою.

— Притримай язика за зубами, Софа. — Його очі спалахують небезпечним мерехтінням і хлопець підходить до столу. Ставить тацю на стільницю. — Я не псих!

Так! Десь я чула, що всі психи навідріз відмовляються признавати свій хиткий психічний стан.

Втискаюсь у стіну, намагаючись збільшити відстань між нами.

— Мій хлопець шукатиме мене! Чуєш? Ти взагалі знаєш, хто він?

— Андрійко твій, чи що? Знаю! — іронічно хмикає і задирає голову вгору. Спирається руками об стіл. — Йому немає до тебе справи!

— Та він уб'є тебе, коли дізнається, що ти викрав мене! — Погрожую. Знаю ж, що не вб'є, але цьому психу про це не обов'язково знати.

— А давай ми зараз йому подзвонимо і вирішимо цю нікому не потрібну суперечку? Тільки, якщо ти поводитимешся тихо, як мишка. — Підморгує.

Він блефує? Знущається з мене?

Схоже, ні. Аріс пірнає рукою в кишеню й виймає телефон. Б'є по екрану та прикладає трубку до вуха. Підносячи палець до губ натякає, щоб я мовчала.

— Хелоу, Андрюха! — Аріс ставить на гучний зв'язок, і я виразно чую голос мого хлопця на тому кінці.

Потрібно було закричати в цей момент. Хоч щось сказати, щоб Андрій мене почув, але наступні слова Аріса шокують мене. Примушують заткнутися та уважно слухати.

— Чуєш, чувак, — дивиться на мене прямим поглядом, — а підкажи мені ім'я тієї чики, яку ти трахав уночі. Нічого такого не подумай, просто ти сьогодні заговорив про неї і я чорт забирай не можу тепер згадати її ім'я. Знаєш, буває таке... як причепиться.

— Та хер її знає? — Андрій вимовляє буденним тоном. — Щось екзотичне. Барбара ніби... давай я тобі її номер скину, ти сам дізнаєшся. До речі, смокче вона як требо!.

— Та ні, не треба мені її телефон, — Аріс розпливається в моторошній усмішці. — Залиш собі!

.

Скидає виклик і дивиться, як я повільно спускаюся по стінці вниз.
Шок. В черговий раз. Тільки зараз він накриває ще з більшою силою. Мені різко стало начхати де, і з ким я перебуваю. У голові билося лише:

"Як він міг?"

Голос Андрія був настільки невимушеним, що було важко вловити у ньому гру.
Мені здавалося між нами більше ніж пристрасть. Між нами було кохання... Я будувала спільні плани на майбутнє. Навіть одного разу задумалася про наше весілля.

Гнів. Він нещадною силою завалився на мене. Я злилася на себе. За те, що допустила таку ситуацію.
Постійно звинувачувала себе. Те, що я не така. Не так одягаюсь, не так готую, не часто хочу займатися з ним сексом.

А може, це справді сталося через мене? Андрію було нудно зі мною, і він вирішив трохи урізноманітнити своє сексуальне життя?

У голові крутилося стільки думок-питань, що не одразу вдається знайти відповідь на них. Та ще й цей псих… своєю присутністю, лише погіршував усе.

Але одне я відчувала точно. Нині мені дуже боляче. Нестерпно боляче. Добре, що я не маю можливості прямо зараз побачитися з Андрієм. Я б роздряпала його обличчя 

— Ти з'явився в моєму житті, щоб його зруйнувати? — намагаюся зосередитися на обличчі Аріса, але воно починає розпливатися через сльози, що підступили. Я не контролюю цього. Просто занадто багато подій за останні двадцять чотири години, звалилося на мене.

— Не було ніякого життя. Принаймні останній рік. Мені вистачило чотирьох із половиною днів стеження за тобою, щоб дізнатися, що твоє життя – дно.

— І ти, — вимовляю з огидою, — шляхетний лицар, вирішив врятувати мене?