Леді Африка - Пола Маклейн

class="p1">Я розгубилася й не могла знайти слів. Та вони мені й не знадобилися. Він простягнув мені шолом, і я сіла в задню кабіну, втішена звуком двигуна, вібрацією свого маленького сидіння та всім цим дрижанням навколо й у мені, щойно ми почали набирати швидкість. Коли піднялися над пагорбами і краєвид ковзнув під крило та похитнувся, моя голова уперше за кілька тижнів поясні-шала. Холодний вітер обвівав обличчя й наповнював легені. Тут набагато легше дихалося, і навіть постійний шум гребного гвинта мене заспокоював. Я згадала, як колись один хлопчина-тубілець спитав мене, чи бачила я з аероплана Бога. Поряд був Том, і ми обоє розсміялися, похитуючи головами.

— Можливо, тобі треба піднятися вище, — сказав він.

Ми були в небі доволі довго: проходили великим колом над нашою долиною, на схід у напрямку Нджоро та на північ до Моло. Кінчик крила нагадував яскраву срібну чарівну паличку. Дивлячись на неї, я відчула надію та щось схоже на спокуту. На цій висоті я не бачила Бога, але бачила свою Рифтову долину. Вона простягалася в усіх напрямках, мов мапа мого життя. Тут були пагорби Карен, плоска мерехтлива поверхня озера Накуру вдалині та високий нерівний край укосу, птахи з білими животами й червоний пил. Усе пережите розгорталося переді мною — кожна таємниця і кожен шрам; тут я навчилася полювати, стрибати, їздити верхи швидше за вітер; тут мене мало не зжер прекрасний лев; тут арап Маїна зупинявся біля сліду в засохлому болоті й запитував:

— Чий слід, Лаквет?

Ця долина була мені більш ніж домом. Я відчувала її у власній крові.

Ми повернулися до «Мелели» лише тоді, коли скінчилося пальне. Том зостався на вечерю, і оскільки він збирався вилетіти на світанку, то рано пішов спати, а ми з батьком залишилися за гіркою гарячою кавою. У кімнаті не чулося й шереху — лише коло неяскравого світла на стіні та відчуття чогось важливого, що прийшло до мене.

— Я повертаюся до Найробі, — сказала батькові по тривалій мовчанці. — Поїду з Томом уранці. Збираюся знову почати літати.

— Хотів би я знати, який у цьому сенс, — мовив батько.

Я, вочевидь, здивувала його і, хоча й не знала, що він мав на увазі під «цим» — аероплани чи від’їзд із «Мелели», сказала:

— Сядь якось у літак до Тома. Ти все зрозумієш.

Він читав чорну племінну книгу — свою давню біблію. Його пальці швидко погладили її корінець, а потім він похитав головою.

— Я знаю, де моє місце.

— І я також, — сказала я, і мої слова були правдою.

— Що робитимемо з кіньми?

— Зараз не можу сказати. Врешті-решт, вони також належать і Менсфілду. Можуть минути роки, перш ніж владнається наше розлучення. Але, хоч би що там було, я хочу сама заробляти собі на життя. Я маю знати, що можу про себе подбати.

— І це можна зробити за допомогою літака?

У його голосі звучала недовіра.

— Можливо. Том каже, що настане час, коли літаки переправлятимуть людей на далекі відстані так само, як це роблять нині кораблі. Я можу займатися цим. Перевозити пошту та посилки, а може ще щось. Деніс хотів вистежувати звіра з повітря та повідомляти про це мисливцям.

Уперше після похорону я вимовила його ім’я вголос. І хоча відчула в горлі біль, я знала, що згадати його зараз було варто. Він був тим, завдяки кому я взагалі почала вчитися літати.

— Але це дуже небезпечно. Я знаю, що не повинен тобі цього казати, — він втупився у свою каву, замислившись. — Тебе, здається, ніколи ніщо не лякало, чи не так?

— Лякало, — відповіла я, здивована власним хвилюванням. — Я просто не дозволяла страхові себе зупинити.

Було вже доволі пізно, й ми обоє надто стомилися, щоб сказати ще щось. Я поцілувала батька в чоло й побажала доброї ночі. Але коли лягла в ліжко, попри втому, навіть виснаження, відчула дивний прилив енергії.

У думках все стало таким ясним, яким не було всі останні роки. «Мелела» ненадійна. Якогось дня вона — більш ніж імовірно — зникне, як і «Ґрін Гіллз». Пегас помре так само, як і Буллер — герой мого дитинства. Мій батько поступово або відразу полишить мене. Приходитимуть нові й нові зміни... і я переживу їх, як пережила той день, коли моя мати сіла в потяг і перетворилася на дим. Тоді мене знайшло плем’я, яке дало мені справжнє ім’я, але, зрештою, Лаквет було лише іменем. Я вигадала ту Лаквет, бо була розбита й навчалася любити дике замість того, щоб його боятися. У радісному збудженні від полювання я стрімголов мчала вперед навіть тоді, або особливо тоді, коли це було так важко.

Тепер я стояла на порозі іншого великого повороту, можливо, найважливішого в моєму житті. Небо забрало Деніса, але я знала, що там, нагорі, також є життя — і воно підходило мені. Почуття великої свободи та неймовірної краси було щільно пов’язане з ризиком і страхом. Пілотування вимагало більше хоробрості та віри, ніж було у мене насправді, але я хотіла цього всім серцем, усією своєю суттю. Я наполегливо працюватиму і, мабуть, це божевілля — казати, що я хочу стати кращою і присвятити цьому своє життя, — але це було саме тим, чого я зараз бажала.

Наступного ранку я прокинулася раніше за Тома. Зібрала свої нечисленні речі й чекала на нього в темряві. Коли він побачив мене, то лише усміхнувся, напевне, розуміючи, що я вирішила та що буде далі.

Коли ми повернулися до Найробі, я поринула в навчання, мов одержима, намагаючись використовувати кожну хвилину, яку міг приділити мені Том. За чотири тижні після нещасного випадку з Денісом, майже день у день, ми з Томом здійснили короткий прохід із плавною посадкою в аеропорту Найробі. «Мот» пройшов крізь червоні хмари й покотився злітно-посадковою смугою. Коли ми зупинилися, Том не попросив мене заглушити двигун, як зазвичай, а виліз на крило й крикнув мені крізь шум пропелера:

— Чому б тобі не піднятися самій, Берил?

— Зараз? — запитала я, сама себе не чуючи та знаючи, що Том прочитав це слово по губах. Моє серце шалено калатало.

Він кивнув.

— Лише вгору та вниз, відлети десь на двісті п’ятдесят метрів і зроби коло... красиво й спокійно.

«Красиво та спокійно», — сказав він, але в мене