Леді Африка - Пола Маклейн
— Девід хоче свого лева?
— Так, — із гіркотою в голосі промовила вона.
— Усе не настільки погано. Деніс так хотів цього літака.
— Авжеж. Зараз у нього з’явилося стільки клієнтів, і всі підлабузнюються до нього, аби він поїхав саме з ними. Їх вистачить на все його життя. Я маю радіти за нього, чи не так? І все ж таки боюся, що через це ми втратимо одне одного.
Її підведені очі були непроникними. Я не знала, чи каже вона мені правду: їхній роман із Денісом добігає кінця, чи Карен лише драматизує ситуацію. Я також не могла собі пояснити, чому їхні стосунки так мене хвилюють, але мені справді було не байдуже.
Деніс повернувся за кілька місяців і почав готуватися до візиту принців. Я не бачилася з ним особисто, але чула від Кокі, що він планує перебратися з Нґонґа до міста.
— Танні віддала йому каблучку, — сказала вона мені, коли ми зустрілися за обідом у Найробі. — Очевидно, рішення було спільним, але це не означає, що їй від цього полегшає.
— Як думаєш, що зрештою їх розвело?
— Вона хотіла від нього більше, ніж він міг дати.
— Ніхто нікому не винен. Вони обоє старалися щосили, хіба не так?
Я зупинилася, намагаючись знайти слова для своїх стлутаних почуттів.
— Якщо я чогось і навчилася, так це того, що кожен із нас має власні межі. І варто їх перетнути, як ми втрачаємо себе. І тоді щастя вже нікому не буде.
— Можливо, їй доведеться продати ферму. Вона так мужньо за неї боролася.
— Вона справжній воїн, — погодилась я.
І це було правдою. Майже два десятиліття Карен цілком присвячувала себе фермі, боролася з величезними труднощами й закладала все своє майно, бо надто любила свою землю, щоб так легко здатися. І все ж таки довелося. Мені було складно уявити Нґонґ і Кенію без Карен.
— Єдина приємна річ, яка спадає на думку, — це те, що ти нарешті отримала Блікса. Скажи: все, через що ти заради нього пройшла, того варте?
— Не знаю.
Вона покрутила на пальці обручку, квадратний жовтий діамант якої блищав на сонці.
— Не певна, що це має якесь значення. Я не змогла б обрати когось іншого. Він — частина мене. Розумієш?
— Так, — відповіла я. — Думаю, що розумію.
За кілька днів по тому я читала, лежачи на ліжку у своєму котеджі, коли в двері постукав Деніс. Знала, що це він, ще до того, як на моє запитання відповів його голос. Я чекала на нього тижнями, роками. Але цього разу знала, що він прийде.
Надягаючи халат, я ввімкнула світло й налила нам по повному келиху віскі. Навіть стомлений і неголений, з бридкою подряпиною на тильному боці долоні, він все одно був для мене неперевершеним. Ми довго сиділи мовчки, а потім я подумала, що слова все одно не матимуть майже ніякого значення. Мене заспокоювало його дихання. Його груди підіймалися та опускалися, під його вагою м’яко рипів стілець, а його витончені округлі пальці переплелися навколо келиха.
— Як твій аероплан? — нарешті запитала я.
— Чудово. Навіть не підозрював, що так у нього закохаюся. І він також може допомогти справі. Останнього разу, коли я був у небі, то побачив три різні табуни слонів та чотирьох величезних самців з бивнями. Якби не літак, мені б довелося шукати їх багато тижнів і проїхати сотні кілометрів.
— Хочеш розшукувати їх із повітря, а потім вирушати туди?
Він кивнув.
— Непогано, правда?
— Непогано.
Я усміхнулася.
Ми знову замовкли, слухаючи сюрчання в траві та дзижчання на жакарандових деревах.
— Я чула, що Карен доведеться продати ферму, — сказала я.
— У неї зараз чорна смуга. Я хвилююся за неї, але вона попросила мене не приїздити. Якщо ми зараз не триматимемося одне від одного подалі, то можемо все втратити. Навіть наші чудові спогади.
Я поставила свій келих, підійшла до нього та взяла за руки.
— Ти знаєш, я дуже її поважаю. Вона рідкісна жінка.
— Так.
Він дивився на мене уважно, майже урочисто, — так, ніби намагався прочитати мої риси, мов стародавній текст. На його обличчя падала тінь від абажура, але м’які бурштинові очі блищали. Вони нагадали мені фалернське вино Берклі. І левів у траві.
— Ти навчиш мене керувати аеропланом?
— Я не можу взяти на себе відповідальність за твоє життя. Адже сам лише щойно навчився.
Він нічого не сказав про своє життя чи про життя Майї Керберрі — про те, як її літак упав та кілька годин горів на Нґонґ-роуд, поки не лишилося жодних останків ні її, ані Дадлі. Я й не очікувала, що він про це говоритиме.
— Я все одно літатиму.
— Гаразд. Я повернуся за три місяці, — пообіцяв він, — ми злетимо разом, і ти покажеш мені все, чого навчилася. Ми попрямуємо до узбережжя або вирушимо на сафарі. У нас так і не було тих шести днів, пам’ятаєш?
Я згадала Пегаса, слонів, обвалений міст і хлопчика, який босоніж пробіг більше тридцяти кілометрів, щоб розбити мені серце.
— Так, пам’ятаю.
58
відтоді, як ми з Томом Кемпбелом Блеком зустрілися на узбіччі дороги в Моло, з ним багато чого відбулося. Він отримав літак, про який мріяв, навчився ним керувати й став директором і головним пілотом «Вілсон Еірвейс» у Найробі, компанії, яка започаткувала там пасажирські перевезення та кур’єрську пошту. Його ім’я потрапило в заголовки газет після того, як він урятував всесвітньо відомого німецького льотчика Ернста Удета, чий літак впав у пустелі. Коли я попросила його займатися зі мною, він, здалося, нітрохи не здивувався.— Я знав, що ти захочеш літати. В мене було передчуття.
— То он воно що. Саме тому тоді й відбулася така довга розмова про аероплани, свободу, хмари й відсутність жодних обмежень? Усе заради того, щоб я вирішила вчитися?
— Я схожий на містика?
— Поки вчитимеш мене, — сказала я, сміючись, — можеш скільки завгодно бути містиком.
Ми починали наші заняття рано-вранці над Найробі, яке мирно спало. Летовище було таким само вбогим, як і це місто тридцять років тому, — бляшані халабуди, трохи скла і надія;
