Леді Африка - Пола Маклейн
— Ти чула щось від Бедара?
— Ні, — сонно відповіла я. — А мала чути?
— Не знаю, — сказав він.
Він щось відчув. Так само, як і Том.
Гірчично-жовті крила «Мота» один раз гойднулися й зникли з поля зору. Деніс назвав свій літак «Нціґе», що означало «сарана» — легка, мов вітер, швидка та незворушна. Ця чудова машина мала літати вічно, так само як і Деніс, але за півтора кілометра на північ без жодної причини, якої потім так ніхто й не дошукався, ввійшла в штопор на низькій висоті. Можливо, зіпсувався важливий кабель або пілот чомусь не здолав потоків вітру. Можливо, надто різко маневрував на дуже низькій швидкості чи не впорався з керуванням із багатьох інших причин. Усе, що було відомо, це те, що літак упав майже вертикально, з силою врізався в скелястий ґрунт поблизу пагорба Мваканґале та вибухнув від удару. Усе охопило полум’я. Коли Коули за димом знайшли ту місцину, там не лишилося нічого: ні від тіла Деніса, ані від хлопчика. «Мот» був розбитий. На обгорілій землі лежали всього кілька почорнілих апельсинів. А ще під вітерцем тріпотів обвуглений тоненький томик поезій, що випав із уламків.
Гільда Коул упала на коліна й зігнулася навпіл. Того самого дня в неї стався викидень. На шляху до Вої загинуло три душі, й жодна не була моєю.
62
арен поховала Деніса там, де він і хотів, — на гребені Ламвії, що тягнеться вздовж хребта Нґонґ. Могила мала бути на вершині крутого схилу, й носії труни постійно спотикалися, адже туди було важко дістатися. Карен ішла попереду, а потім стояла біля червоної, схожої на рану ями, поки в неї опускали труну. Я заціпеніла й не могла говорити ні з нею, ані будь із ким.День був до болю ясним. Нижче хребта виднівся мідно-червоний схил, який скочувався до рівнини. Бліда ділянка шляху нагадувала мотузку, кинуту просто з хмар, або змію, що невтомно тягнулася до Кіліманджаро.
Навколо могили Деніса гойдалися пишні трави. Вони мов тасьмою облямували два темні силуети — тіні двох орлів, що кружляли над нами дедалі ширшими колами.
Провести Деніса в останню путь приїхали з Найробі, Ґілґіла, Елдорета та Найваші — сомалійці, кікуйці, білі горяни, мисливці, зброєносці, мандрівники й поети. Кожного щось захоплювало в Денісі. Він завжди залишався собою, і його шанували так само, як цих орлів і ці трави.
Під час короткої служби Карен стояла, схиляючи голову на груди, і я відчула майже нестримне бажання підійти до неї. Я була тут єдиною людиною, яка знала, кого вона втратила в Денісі; й вона також була єдиною, хто міг би зрозуміти силу моєї туги. Але я все ж таки втрималась і не підійшла. Тепер її публічно визнали Денісовою вдовою. Боги могли відібрати його в неї, але по смерті вона відвоювала його назад. Тепер ніхто не міг заперечити їхнього зв’язку, засумніватися в силі її кохання або в тому, що цей чоловік по-справжньому належав лише їй. Одного дня вона напише про нього — напише йому, і це поєднає їх уже назавжди. І на тих сторінках не буде мене.
Я виплакала море сліз та, як і Карен свого часу, думала, що більше не зможу зронити й сльозини, та моє горе того дня від сліз стало ще страшнішим.
Коли служба скінчилась і всі пішли схилом донизу, в «Мбоґані», я затрималася, щоб узяти з могили Деніса жменю пилу, червоного, мов кров, і старшого за самий час.
Він був сипучим і прохолодним, я брала його в руку й пересипала крізь пальці.
Тепер не мало жодного значення, чи було щось власницьке в печалі Карен та в її любові до Деніса. Моя любов до нього не була кращою — врешті я це зрозуміла. Ми обидві хотіли дістатися до сонця й упали на землю, відчули гіркоту й печаль. Деніс не належав ні їй, ані мені.
Він ніколи нікому не належав.
Після похорону я повернулася до будиночка Деніса, в якому на той час мешкала, але від погляду на його книги мені погіршало. Жахала думка, що його більше нема.
Що я ніколи не почую його сміху, ніколи не доторкнуся до його дужих витончених рук і зморщечок навколо очей. Після його загибелі все, що він робив чи збирався робити, зникло. І він також забрав із собою моє серце. Чи зможу я повернути його собі знову?
Я не могла думати про те, чим займатимуся далі та куди поїду, але якимось чином опинилась в Елбурґоні на «Мелелі».
Здалося, батька здивувало моє повернення, але він ні про що не запитував.
Я б усе одно не змогла відповісти. Лише хотіла залишитися на самоті й бути біля коней — колись це завжди мене зцілювало. Кілька тижнів, які я провела на «Мелелі», я прокидалася вдосвіта й виходила в прохолодний ранок подумати. Кольори цього краю були такі само гарні, як і раніше.
Над верхів’ями кедрів у лісі висів туман, а зубчастий край укосу здіймався та віддалявся у вічність. Але все-таки чогось бракувало. Зараз усією своєю красою «Мелела», здавалося, знущалася з мене. Я покладала на неї так багато надій. Я вірила, що коли нам із Менсфілдом вдасться повернути «Ґрін Гіллз», переписавши цим сумне минуле, то я відчую себе оновленою і сильною — якою не почувалася з тих часів, як була дівчинкою: полювала з арапом Маїною, бігала з Кібії у високій білястій траві, потай вислизала зі своєї хатини разом із Буллером, і ми обоє сміливо йшли у ніч.
Однак усе, що нам із Менсфілдом вдалося зробити, — це принизити одне одного й самих себе, завдати одне одному глибоких ран. Ґерваз був безмежно далеко. Інколи я насилу витримувала думку про нього. А тепер не стало й Деніса. Одна нищівна втрата за іншою. Темрява чорнішала, а порожнеча глибшала, і що можна було вдіяти?
Я бачила, як батько хвилюється за мене, але, здавалося, мені нічого не могло допомогти до того дня, коли я почула знайомий гуркіт мотора, що відлунював серед пагорбів. Це був Томів «Мот», який похитуючись прямував до ферми в ясному безхмарному небі. Він приземлився, мов пірце, скориставшись нашою довгастою оборою як посадковою смугою.
— Як справи? — запитав Том, коли вимкнув двигун і виліз з-під крила.
— Так-сяк...