Регіони великої єресі та околиці. Бруно Шульц і його міфологія [З ілюстраціями] - Єжи Фіцовський
В кінцевому підсумку означення крапками зазнало ще більше, ба навіть ініціал прізвища ніде не зостався, а «Юна», так само як і «Юзефина», редукувалися до першої літери з крапками у квадратових дужках: Ю […]. Згідно з цим принципом я понад 30 разів ужив такого замінника у Книзі листів Шульца, а пані Ю […] ще кілька разів нагадувала мені в розмовах, що обітниця дотримання таємниці, яку я на себе наклав, зобов'язує мене назавжди. На мої сумніви щодо тривкості такої «таємниці», коли «цензуровані» листи існують прецінь у своїх оригінальних рукописних версіях, і те, що з публікації зникло, в рукописі залишається і стане колись доступним, вона зі смутком відповіла, що, на жаль, «назавжди» означає тут «скільки віку».
Сорокатрирічна Юзефина Шелінська написала до мене в 1948 році. Померла вона в 1991 році, на вісімдесят шостому році життя. Особа колишньої нареченої автора Цинамонових крамниць перестала бути таємницею. Змушена в часи окупації ховатися через свою «неарійськість», вона ховалася, затираючи свої сліди, аж до кінця життя. Після Березня 1968 року, коли керівництво ПНР роздмухувало антисемітські настрої, щоб вигнати з країни євреїв і осіб, «підозрюваних» у єврейському походженні, Юзефина Шелінська подала (профілактично!) прохання про звільнення її з посади керівника бібліотеки Вищої педагогічної школи у Ґданську. Вона отримала менш важливу посаду у відділі інформації тієї ж бібліотеки на наступні чотири роки, аж до пенсії.
Отож її невідступні страхи були обґрунтовані не лише минулим, а й сучасністю й «праісторією». Вона ніколи не відчувала себе єврейкою, отож не знаходила в будь-якій етнічній спільноті (бодай тільки за походженням) жодної опори. Як дочка батьків, які своє родинне прізвище Шренцель [Schrenzei] змінили на Шелінські, а юдаїзм — на римо-католицтво, вона була від колиски католичкою, і стосунки з оточенням, з якого походила, — через несприйняття «вихрестів» консервативними єврейськими осередками — неодмінно мали бути позначені стигматом взаємного відторгнення. Зв'язок Шульца з Польщею, бодай той найтісніший — через мову, якою він послуговувався як людина і володів як письменник, брак відчуття генетичної та зобов'язуючої національної приналежності — то визначальні елементи того, що її — врешті невдалий — зв'язок із Бруно Шульцом не був у її відчутті нічим, що б втягувало її в давно вже подолане в її житті минуле народу, не нею обраного… За духовну автономію свого нареченого вона була спокійна, хоча в листах до мене писала про його приязнь до «багатьох людей із періоду молодості, його оточення і до того дрогобицько-племінного клімату, який мене так дратував своєю чужістю, ритуалом і локальною культурою. Я не схвалювала прив'язаності Ш. до цього клімату».
Проте вона не намагалася й віднаджувати його від того усього, в чому він був глибоко духовно закорінений: не у звичаї, які відкинув, не у конфесію, якої зрікся, а в саму суть рідного міфу, в сутність архетипової книги, з якої він черпав як творець. Юна була надто мудрою, надто вразливою і закоханою, щоб навертати його на власну невіру; він мав свою, незамінну. Попри взаємну толерантність, саме ця елементарна і непоступлива різниця призвела до того, що вони мусили розстатися.
Історію знайомства та заручин пані Юна описала мені в листі стисло, хоча й уривчасто:
«Напровесні 1933 р. прийшов до мене до школи пан Кущак [учитель державної гімназії. — Прим. Є.Ф.], у товаристві якого я іноді бачила того молодика — прізвища його я не знала, — як посланець свого колеги, який хотів би отримати мою згоду на малювання мого портрету — бо ж сам не сміє […]. Невдовзі потому відвідав мене Шульц. Я зовсім нічого про нього не знала. Допіру пізніше я оглянула його танцюючі пари, які прикрашали актову залу гімназії, а у Львові в музеї 2 образи: автопортрет і фігуративну композицію […]. Під час першого візиту він справив на мене враження чоловіка д. молодого, молодшого від мене, — а було мені тоді 27 років, — і була здивована, коли він звірився, що йому 41 рік. Я просто не йняла віри. — Відтоді почалися сеанси, на яких він часто відкладав пастель, і ми розмовляли. Він несміливо звірився, що має видати книжку, що покровителькою є С. Налковська. Приносив Рільке, читав деякі його вірші незабутнім, сугестивним, таємниче далеким від будь-якого декламування голосом, наче то він сам творив ті вірші Рільке. — Ті сеанси у мене […] — а відтак наші прогулянки на луки за домом, до березового лісу, всуціль весняного, дали мені передчуття чудесності, неповторних переживань, які так рідко трапляються в житті. Це був сам лиш екстракт поезії. Тільки якщо я відчувала й відчуваю контакт із природою біологічно, — для Бруно молодий березовий гайок, втілення зворушливої безпорадності, слугував темою для снування рефлексій та громадження образів, аби сягнути наче до глибини явища».
«Літо 1933 р. я провела в Ястарні, де отримала листа, першого й останнього, в якому він звертався до мене через «пані». — Після мого повернення з канікул Бруно став щоденним гостем. Він приходив увечері, втомлений, стурбований майбутньою долею книги. — В грудні він уже міг її мені подарувати з присвятою: «ххх чудовій людині, близькому другові, зустрінутому на шляхах життя, з проханням про пам'ять». Ми перебували навзаєм у глибокій приязні, він довірив свою долю мені — його слова — сповнений довіри, що я його не скривджу, з відчуттям безпеки й турботи, так, наче я була тут сильнішою стороною! Мені він давав сенс життя, смак перебування у важкій атмосфері зеніту з людиною, цілковито інакшою від усіх тих, хто мені траплявся в житті. — Про заручини не було мови. — Відколи я виїхала з Дрогобича в 1934 p., почалося наше листування, яке переривали нечисленні, загалом короткі періоди побачень, сповнене палких листів, які рятували Бруно в його депресіях, материнської турботи й піклування про цього беззахисного в житейській сфері чоловіка;
