Регіони великої єресі та околиці. Бруно Шульц і його міфологія [З ілюстраціями] - Єжи Фіцовський
Сторінка Каталогу із записами «Schulz Bruno — Xięga bałwochwalcza (grafiki 21) i 1 oryg.», «Zbiór rysunków» [Шульц Бруно — Ідолопоклонна книга (21 гравюра) і 1 ориг. «Колекція рисунків»
Я гадав так само і багато років вважав єврейську дільницю в Лодзі — ґето Ліцманштадт — місцем мученицької смерті Вайнґартена. Проте місце й обставини були іншими, хоча трагічний фінал — той самий.
Малюнок пастеллю, розмивання тушшю, перо, 1921
Офіційне приєднання Лодзі до Третього Райху сталося на початку листопада 1939 року. Невдовзі, уже в перші дні лютого 1940 року, були розвішані плакати з розпорядженням німецької адміністрації про єврейську дільницю, куди всі євреї були зобов'язані переселитися. Уже в квітні ґето було герметично замкненою, ізольованою від решти міста пасткою. Чимало мешканців, не чекаючи, аж двері в'язниці замкнуть, повтікали з міста; зокрема то були ті, хто не мав тут родин і сподівався, що деінде знайде менш небезпечні умови життя. Аби посіяти паралізуючу паніку, гітлерівська адміністрація зненацька влаштувала погром, криваве побоїще. Замість паралізувати страхом, воно підштовхнуло Сташка на втечу до Дрогобича — в надії поєднатися там із близькими. Ми не знаємо подробиць тієї смертоносної одіссеї. Відомо лише, що була вона втечею через два кордони: між Райхом і Генеральною губернією, а відтак між останньою та територією, приєднаною до Радянського Союзу. І тут — під владою німців, і там — під совєцькою владою, пересування, подорож без офіційного дозволу була незаконною, її дуже жорстоко карали. Проте Вайнґартен дістався до своїх, знайшов якусь роботу в дрогобицькому банку, а пізніше — уже в німецькому Дрогобичі — його взяли на роботу до юденрату. В березні 1943 року, через чотири місяці після свого приятеля Шульца, і матері, застреленої в ліжку, його вбили в підміському броніцькому лісі, в групі останніх євреїв Дрогобича.
Останнє, таємне повернення до Дрогобича не було зустріччю після тривалої розлуки. Щороку Вайнґартен три-чотири рази приїжджав зі Львова, а пізніше з Лодзі, з'являвся у Дрогобичі з подарунками для наймолодшого покоління — дітей своїх сестер, які нетерпляче рахували дні до його відвідин. Натішившись спілкуванням із родиною, під час кожного свого перебування у рідному місті він ішов до Бруно Шульца, який мешкав неподалік. Разом із ним він проводив левову частку своєї відпустки, тобто заледве кілька вільних днів, які завжди від часу переселення до інших міст присвячував Дрогобичу, а зокрема Шульцові.
Портрет Вайнґартена з книжкою і П'єро, олівець, бл. 1925
У роки одразу після Першої світової війни вони майже не розлучалися, він був одним із кількох приятелів, яких поєднували спільні інтереси та мистецькі прагнення. Молоді люди належали до вузької групи адептів мистецтва, його всебічних ентузіастів. Серед них були Емануель-Мундек Пільпель, син місцевого книготорговця й дрогобицький ерудит; Міхал Хаєс, пізніше адвокат і спонсор мистецьких починань; молоденька Марія Будрацька, пізніше Будрацька-Темпеле, видатна оперна співачка. Перш ніж покинути Дрогобич, виїхавши на постійне проживання до Відня, вона стала співзасновницею мистецької групи молоді з місцевого єврейського середовища, що складалася з початкуючих митців і аматорів мистецтва, які пробували свої сили у всіх царинах. Сама ініціаторка отого починання, — вона назвала його грецьким словом «Kaleia», тобто «красні речі», — цікавилася переважно музикою. У цій сфері справжнім її побратимом був власне Вайнґартен, полум'яний шанувальник Ваґнера, який заходився було вивчати мистецтво в Берліні, проте був змушений покинути студії всупереч своїм найстійкішим уподобанням. У неформальному товаристві «Kaleia» інструменталісти створили камерний колектив під орудою музики на прізвище Явровер. Бруно Шульц, усебічно обдарований митець, утім цілком далекий від музики, приєднався до них зі своїм найближчим приятелем Сташком, якого часто портретував із зображенням жінки-Венери — символу нерозривно пов'язаних захоплень Вайнґартена: культу жінки й мистецтва, фетиша.
Проект екслібрису Станіслава Вайнґартена, 1919
Марія Будрацька-Темпеле через шістдесят років після створення групи «Kaleia» згадувала в листі до мене: «З Бруно Шульцом я познайомилася за посередництва колеги, Сташка Вайнґартена, юнака із не надто маєтної родини службовців, із якою Будрацькі приятелювали. Сташек був тоді закоханий у мою сестру, піаністку Паулу, яку кликали Пепця, тоді як Шульц більше цікавився мною. Він тоді приватно навчав рисунку. […] Пригадую собі, що в кімнаті Сташка В. у Дрогобичі всі стіни були обвішані рисунками Шульца».
Наступною, другою й останньою любов'ю Сташка була Ернестина Купферберґ, яку кликали Тінка. Її дідусь Кугмеркер і мати Бруно Шульца були братом і сестрою. Після трьох років заручин Тінка порвала зі Сташком, адже вона вже раніше погрожувала йому розлукою, якщо той не здобуде юридичної освіти. Він її не здобув, а вона вийшла заміж за іншого чоловіка. Ернестина була переконана, що його почуття до неї були сильнішими за все і стали, мабуть, причиною його парубкування. Цими спогадами вона поділилася зі мною в 1992 році, будучи 93-річною старенькою, подвійною вдовою — по Штернбахові та Юанському, вона мешкала тоді в Дюссельдорфі.
З уваги на зв'язки, які роками єднали обох приятелів, екслібриси Вайнґартена, хоча й не єдині, виконані Шульцом, є особливо важливими, не лише як книжкові знаки, а й як знаки тієї приязні, що сягала часів перших спільних утаємничень у глибини життя і творчості. Годі переоцінити роль, яку відіграли ті контакти в дозріванні та кристалізації індивідуальності Шульца як рисувальника, графіка, маляра, а відтак письменника-візіонера. У ґроні молодих приятелів він був домінуючою та найвидатнішою індивідуальністю, але більш ніж решта залишався інтелектуально самотнім, більш спраглим обміну думками. Надихаючий вплив спільних читань і диспутів, доступ до багатої бібліотеки Пільпеля, визнання з боку приятелів, а особливо найближчого, — все це допомагало йому подолати відчуття ізоляції, котре неухильно переслідувало його в дрогобицькому оточенні, вистояти в творчих намірах — навіть тих, про які ще ніхто не знав.
Екслібрис Станіслава Вайнґартена (театр життя і смерті),
