Війна у натовпі - Дмитро Олександрович Корчинський
Так, Масхадов. Так, Гилаєв. Так, Радуєв (мовляв, є такі).
Порятунок прийшов несподівано, як в авантюрних романах.
— УНСО? Так, вези назад. Що ж ви, така людина і без охорони (ознака низького соціального статусу). Ми будемо вашою охороною. А гроші у вас є?
Мене повернули на те саме місце, пригостили обідом сумнівної якості, розплатилися за нього (я прийняв ці знаки уваги як вибачення) і зникли. Я найретельнішим чином переказав своїм супутникам те, що трапилося, і отримав підтвердження:
— Отак у більшості випадків і викрадають.
Щодо журналістів чеченці добре розуміють, що тим насрати на "визвольну боротьбу", що вони лише полюють за сенсаціями. Чому б не заробити на тих, хто і сам заробляє на крові. Розмови з приводу того, чи потрібні їм (чеченцям) журналісти в Грозному, чи ні, слід віднести на рахунок манії величі самих журналістів. За них платять більше (аніж за будівельників) саме тоді, коли вони не працюють, а сидять у підвалі.
Легкість мого визволення випадкова. Ніколи не знаєш, на що зреагує противник. Коли 245-й танковий полк (тодішній командир Сергій Чибісов) "взяв" Веден і Шатой (фактично їх йому здали, аби уникнути руйнувань), ми потрапили в безглузду ситуацію. Зброю продано, залишалося або бігти в гори і там годуватися зіллям, або стрілятися (з чого?), щоб не потрапити до "федер-лів", або повертатися додому, що ми і мали намір зробити. На шляху до Кизляра та з Кизляра до Мінвод нас "гальмували" чотири рази. Більш за все я перелякався першого разу, позаяк чеченці, які їхали з нами, знали, хто ми такі. Після перевірки вони навіть підходили й тихенько намагалися потиснути руку. Від такої "підтримки" було якось не по собі.
Наша легенда мало переконувала: ми, кур'єри з України, їздили до Махачкали домовлятися про купівлю риби. Треба було бачити наші скоцюрблені від довгої бездіяльності черевики, які ми пожертвували дружнім чеченцям. Штани, підпоясані ременями від спорядження, "тільники" в багажі. Мій супутник додумався вклеїти в обкладинку книги навіть свої фотографії зі зброєю. Взагалі, поглянувши на його "візитну картку" — тричі зламаний ніс, я б йому і так не повірив. Тільки б зиркнув і одразу б не повірив.
У Мінводах перевіряли більш "професійно": брали навіть мазки з пальців на сліди від пороху і зброярського масла, шукали на тілі укуси вошей, сліди від ременів. Добре, що ми тиждень "відкисали" у сірчаних ваннах. Та все одно нас би пов'язали, якщо б не мій день народження. Я рвався до свята на батьківщину, тицяв в очі свій паспорт у поїзді, намагався всіх пригостити горілкою. Отож майор, який проводив перевірку, повертався двічі, аби застукати нас зненацька, але щоразу "застукував" на цілком зрозумілому розслабленні. Загальмована реакція мого супутника, його обличчя, що виказувало ненависть, були поганою допомогою. Психологічне розвантаження далося тяжко й мені самому. Довелося навіть зачинитися в готелі в Кизлярі та викурити по "косяку".
Росіяни ставляться до своїх обов'язків на війні як до програної справи. Звідси їхнє прагнення мати щось і для себе — і наша можливість порятунку. День народження викликав у перевіряючих цілком певну асоціацію.
Почувши новий титул Салмана Радуєва — "бригадний генерал", хтось із наших супутників поцікавився:
— Це як? Вище за генерал-полковника?
— Одразу за підбригадним.
Кар'єра Радуєва дивувала. Майже одноліток Басаєва і Гилаєва, він і в свої тридцять років не сприймався серйозно. Коли Басаєв готував свій наїзд, людей, що висловили принципову згоду на участь, одразу ж закривали в підвалі, аби запобігти витоку інформації. Навіть ціль — Будьоннівськ — було обрано випадково. Про планування наїзду Радуєва на Кизляр говорили на всіх грозненських і московських базарах. У серйозність його намірів ніхто не вірив. Після Первомайського Радуєв став об'єктом замахів ФСБ номер один. Навіть його зовнішній вигляд латиноамериканського революціонера — борода, темні окуляри, "фіделівка" — багато в чому пояснюється бажанням приховати своє нове обличчя і шрами на ньому. Він був дуже тяжко поранений. У жовтні, при черговому замасі, його поранили ще раз.
З усіх угруповань в Грозному "групень" Радуєва більше за інших нагадує УНСО. Такі ж голимі, хіба що з кулеметами й автоматами, приходять-уходять, цілий день вештаються по кімнатах і на подвір'ї. Сидять під деревами, про щось говорять, грають у нарди — останнє обов'язкове для кожного, хто бажає стати своїм у подібній компанії.
В місцевому розкладі сил Радуєв відіграє роль "буйного" і "неврівноваженого". В політичному відношенні "командуючий армією Дудаєва" залишається найбільшим ідеалістом серед польових командирів свого рангу. З чеченськими воєначальниками можна розмовляти на дві теми: про гроші і "за жізнь". В останньому випадку це надає рідкісної можливості отримувати естетичну насолоду від спостереження цілком літературних персонажів. Тому "чеченським Робін Гудом" я б скоріше назвав Радуєва.
В 1993-94 роках російська пропаганда, насамперед "товариш Невзоров", посилено ліпили подібний персонаж з Руслана Лабазанова.
Вже після його "політичної смерті" на нього все ще намагалися звалити ряд вибухів на Північному Кавказі. Причому вся романтична атрибутика, в тому числі й з обов'язковими ''жінками-терористками", недвозначно вказувала на російське походження цього "пригодницького роману". Взагалі, населення Надтеречного і Ачхо-Мартановського районів користується у горців репутацією "очечнілих", тобто асимільованих. У війну навіть лунали заклики їх різати, та перемоги списали минулі протиріччя. Постали нові — ті ж ваххабіти.
На зеленій печатці, якою Радуєв прикрашає свої автографи ("виконано власноручно"), красується генерал Дудаєв у костюмі "товариша Саахова" — в цивільному й при капелюсі. Малинове факсиміле сповіщає: "Brigadny General Salman Raduew". Як не згадати старий анекдот щодо портретів на фальшивих десятках:
— А чому Ленін у кепці?
— А у нас всі в кепках!
З Радуєвим і його "армією" зв'язують надії на нову загальнокавказьку війну. Коли Масхадов підписував з Лебедєм мир, цим були незадоволені майже всі польові командири. Прагнення добити угруповання федеральних військ було одностайним. Під кінець бойових дій війська зазнавали небачений дефіцит постачання. Нове подібне угруповання Росія змогла б виставити бува через рік, а то й більше. На цей час чеченці стали б господарями Кавказу. Тож Лебідь на той час виявився справжнім рятівником Росії, як і всі "пораженці", починаючи з Кримської війни.
Нині намітився ще один напрямок внутрішнь-чеченської конфронтації. Радуєв, як і більшість, — націоналіст. Увесь чеченський народ належить у плані релігійному до двох течій в ісламі. Перша — вирдів (звідси суфійські танці на майданах). Улюблену колись тему TV — панісламістську доктрин — епрезентують менш численні ваххабіти.
За їхньою спиною
