Війна у натовпі - Дмитро Олександрович Корчинський
"Щелепа" тримав Наурський район, захопив певне число нафтових свердловин. Переробка видобутої нафти велася кустарним способом, хіба що не самогонними апаратами. Низькокиплячі фракції грозненської нафти відокремлюються вже при температурі розгонки, близько 150 градусів, і утворюють чудовий бензин, який "Щелепа" накопичував у трофейних автоцистернах. Масхадов наказав посунути проти нього урядові частини — свою рідню, статусом дещо повище "загарбників". Горці виставили чотири танки і "Град". "Щелепа" увірвався в резиденцію Масхадова, при цьому одному з охоронців зламали щелепу. "Щелепа" пообіцяв відрізати президенту вуха.
Самого Гилаєва ми застали у відвойованій ним у Масхадова "урядовій резиденції" — колишньому профілакторії на околиці Грозного. Вже днів десять, як віц-премьер по відновленню Чечні знемагав: творив намаз, закинувши свій супутниковий телефон.
Слід пояснити міру його відлюдництва. Як і в війну, зв'язок залишається в республіці проблемою. Супутникові телефони багатьох знайомих командирів застаріли і з'єднують неохоче. На переговорній станції одна хвилина розмови з Києвом коштує три долари. Монополію на супутниковий зв'язок в Чечні має фірма, контрольована Березовським. Сам Гилаєв є ледве чи не найбільш обов'язковою "особою кавказької національності" в середовищі чеченського керівництва. І якщо його доконала важка робота по відновленню республіки, то для цього були вагомі причини.
Як і всюди, так і тут, йшлося про модну зараз проблему взаєморозрахунків. Дехто в російському керівництві запропонував чеченцям самим вилучати засоби "на відновлення" з суб'єктів СНД, в сумі їхньої заборгованості Росії. Чеченського міністра будівництва, який з'явився з цим до Києва, у Раді Міністрів відразу ж "послали". Звичайно, дізнавшись про будь-яке фінансове підприємство, чеченці йдуть туди з питанням:
— Куди ми можемо прийти за нашою часткою?
Якщо їх відразу ж "послати", вони зазвичай і йдуть. В даному випадку, не торкаючись суті секретних досі переговорів, можна сказати, що чеченській стороні довелося задовольнитися боргами фізичних та юридичних осіб меншого масштабу. Сама техніка розбійного промислу, навіть у виконанні чеченців, не така й цікава.
Дмитро Корчинський
Якось у середовищі московської кримінальної громадськості мені розповіли анекдот, який не стільки характеризує чеченців, скільки той забобонний страх, що виникає в одновимірної людини, коли в її життя агресивно втручаються прояви іншої, вищої духовності. Щоправда, оповідач був упевнений: все це справді мало місце в році десь дев'яносто третьому.
Почалося з того, що молодий чеченець убив когось з московських авторитетів. Він втік до Чечні, а в Москві мали місце розборки, тьорки, стрілки. Коротше, з'ясування стосунків закінчилися, так би мовити, генеральною стрілкою, на яку зібралися всі зацікавлені особи. Чеченці також викликали з Чечні героя дня, під певні гарантії безпеки. Розмова тривала години чотири. Нарешті "винуватець торжества" не витримує і говорить:
— Всі ці ваші поняття мені глибоко чужі. Суду вашого над собою я не визнаю. Я мусульманин, і судити мене може тільки Аллах, що він зараз і зробить.
Чеченець попросив револьвер, залишив у барабані один набій і зіграв у "російську рулетку". Пролунав постріл, і він упав з простріленою головою. Коли його уносили, чеченський папа сказав російським колегам:
— От бачите, як ми вміємо платити за свої помилки. А тепер давайте подивимось, як умієте платити ви.
У Києві політикою на підтримку воюючої Чечні займалися двоє чеченців — Како Махаурі та Руслан Бадаєв. Через них проходило багато контактів. Обидва, на жаль, загинули. Како був застрілений у дев'яносто сьомому році. Трохи раніше Руслан Бадаєв був убитий ударом ножа в серце. Як потім з'ясувалося, бив мій знайомий по інших справах. Руслан був борець. Взагалі потрібно мати мужність і кваліфікацію, аби добре діяти ножем. Більшість убивств за допомогою ножа — це десять-п'ятнадцять ран на тілі жертви. І б'ють не з люті, просто добити важко. Людина з перерізаною трахеєю живе ще хвилин двадцять. І, ви не повірите, бували випадки, коли ще встигали давати свідчення.
Деякий час у нас були доволі тісні стосунки з незалежними профспілками гірників об'єднання "Первомайсквугілля". Одного з профспілкових лідерів намагалися зарізати, очевидно на прохання когось з керівників об'єднання.
Він повертався ввечері додому. Його назвали по імені (аби пересвідчитися, що це справді він) і відразу ж ударили. Ніж одного з нападників увійшов у селезінку та вийшов під печінкою, другий бив під лопатку, намагаючись дістати серце, але ніж просто проштрикнув легені. Вони втекли, як тільки профспілковець упав на коліна. А він встав, добіг до будинку, де мешкав (близько кілометра), піднявся на другий поверх, подзвонив у двері своєї квартири і лише після цього впав. Через два дні я провідав його в лікарні. Він міг вставати та робити по палаті кілька кроків.
Я глибоко поважаю людей, які можуть вбити одним ударом ножа, не фіксуючи жертву другою рукою. В цьому є істинний дзен.
Владислав Дощ
ВИКРАДЕННЯ
Суспільство і місто, здавалося, зійшли з екрана "Кавказької полонянки". Можна серйозно говорити про втілення ідей товариша Саахова. Викрадають справді часто. Мотив тривіальний — гроші. За наявності бажаючих, викрадання часто-густо здійснюються зненацька. Відомості про жертву з'ясовують у ході дії. Побачивши мене в сорочці "Bugatti", темних окулярах і з "барсеткою", знайомі чеченці звернули на це увагу:
— Ти схожий на єврея. Дивись, викрадуть.
Так сталося, що, засумувавши в товаристві людей Басаєва, я відійшов від них буквально на хвилину. Дурна звичка європейця прогулюватися, а не сидіти, перебираючи вервицю. Закортіло поглянути на меню найближчого кафе. Відновлення Грозного характерне похвальною приватною ініціативою в будівельних роботах. Кожен огороджує простір, що в стані утримати й використовувати. В основному це базарчики: лотки, кіоски і маленькі кафе популярної в СНД архітектури. Вечорами там збирається колоритна публіка: в камуфляжах, з гранатометами і кулеметами. Так званий "весняний призов". Ніякі вони не бойовики, а так, дешеві фраєра — мародери. Їхня зброя виконує роль декорації: всі задовольняються пістолетом при собі й чимось автоматичним у машині. Кінець війни завжди виплескує на поверхню чимало бруду.
Не пройшов я і сотню кроків, як біля мене різко загальмував "бобик".
— Хто такий? Чого тут ходиш? Не удавай рибину. Ну, сідай... Поїдемо розбиратися.
Тим часом машина поїхала не до центру міста, а на околицю. Названі мною прізвища чеченського керівництва не справили на викрадачів ніякого
