Війна у натовпі - Дмитро Олександрович Корчинський

З раритетів я виявив пістолет "маузер". Зроблену до Першої світової війни зброю було ввезено на Кавказ і вже тут прикрашено сріблом тонкої роботи. В переддень сторіччя зброя німецького та австрійського виробництва, як холодна, так і вогнепальна, панувала на місцевому ринку. Ще в цю війну зустрічалися трофейні карабін-"маузери", що цінувалися, як і англійські "лі-енфільди" в Афганістані, за пробивну дію. Зважаючи на дефіцит набоїв, деякі власники намагалися пристосувати цю зброю під вітчизняний патрон від "трьохлінійки". Оскільки боєприпаси їм були дуже потрібні, ніякі аргументи "проти" не доходили.

До речі, імпорт коштовної зброї здійснюється з суміжної Грузії, де придбання та зберігання її громадянами країни не вимагає спеціального дозволу. Інше діло — носіння. Грузинська міліція застосовує цю статтю КК з великою заповзятістю, в тому числі для переслідування всіляких "комбатантів" (ветеранів війни в Абхазії) та противників Шеварднадзе. Постачає зброю на Кавказ, як і в Канди, сторіччями відома німецька фірма, тільки тепер замість "маузерів" великим попитом користуються "беретти". Ціни вражають. Якщо вартість описаного вище "маузера" хоч якось корелює зі світовою — 2500 доларів, проти 1000 фунтів стерлингів на аукціоні в "Сотбіс", то модель Brigadir М92 "Lukus" при мені придбали за 10 тисяч ларі. Але це ще не межа, зовсім вже "наворочений" пістолет, за посередництвом Корчинського, намагалися сплавити Шамілю Басаєву за... 40 тисяч доларів. Корчинський ввічливо ухилився, хоча психологічно "гешефт" був вивірений дуже точно. Нинішній прем'єр-міністр у такому суспільстві, як чеченське, не може обійтися без дуже коштовної, бажано унікальної, зброї, як "мерседес" або супутниковий телефо — ля нього це питання престижу. Контрабанда подібної зброї західного виробництва досить поширена серед дрібних грузинських бізнесменів. У дивовижний спосіб важку зброю піхоти, наприклад, ті ж "джмелі", для потреб війни в Абхазії купують в Чечні.

Чи беруть участь у цьому бізнесі російські фірми, не знаю. Однак на тій же "біржі" масово і задешево — всього за 400 доларів — пропонуються сучасні пістолети "іж" російського виробництва. Зброю "цивільного зразка" виконано на базі газових версій пістолета Макарова, вона має дивний калібр 7.6 і оснащена глушником. Не так давно партію таких пістолетів отримала українська сторона для потреб банківських охоронних структур. Подібним пістолетом був озброєний і терорист, який нещодавно захопив у Москві шведського дипломата. Продавець вороже сприйняв мою спробу з'ясувати, звідки прийшла партія такої зброї. Обійшлося без конфлікту, але нам довелось тікати.

Дмитро Корчинський

Ідея живе у своїх крайніх проявах. Вона вмирає, коли її сприймають усі. "Віра, надія, любов" — колись було не менш революційним гаслом, ніж "Свобода, рівність, братерство", "Вся влада — Радам", "Хайль Гітлер!". Ідея живе, допоки лякає. Як тільки історичні ревізіоністи доведуть, що нацисти не спалювали євреїв у печах, з магією свастики буде покінчено.

Владислав Дощ

"КУДИ МИ МОЖЕМО ПРИЙТИ ЗА СВОЄЮ ЧАСТКОЮ?"

Узагальнювати досвід війни в Чечні — заняття невдячне. Якщо я сунусь із тим, що зібрав, у поважні військові установи, мене вважатимуть ідіотом. Людей, які там сидять, та їхню систему воєнної освіти рятує лише те, що воювати їм самим не доводиться.

Аби мати бодай слабку надію бути почутим, залишається зосередитися на негативному досвіді самих чеченців.

Найбільш "контрреволюційна" частина населення в Чечні це ті, кому 35-45 років. Саме вони служили опертям Загаєву, Гантемирову, Лабазанову. Зараз вони є середовищем, на якому зароджується нова бюрократія. Її особливість — це відсутність силових повноважень. Навіть у міліції служать ті самі, в ній майже немає молоді. Виконують, як і вирішують, авторитети. Якщо хочеш чогось досягти, до чеченських лідерів не можна підходити з вітчизняно-номенклатурними уявленнями про "начальників".

У Чечні не треба бути посадовою особою. Коли у війну Масхадова називали "Начальником штабу", всі розуміли, що це титул, а не посада. На другий день після його обрання президентом чеченці одностайно зненавиділи свого обранця. З'явилося навіть нове прізвисько — "вухастий". Розповідають анекдот, немовби Дудаєв зібрав усіх своїх в горах і сказав:

— Ну, все, будемо канать. Я-то свої вуса поголю, а от що ти з вухами зробиш?

Почали рахувати президентські "мерседеси" вартістю в сто п'ятдесят тисяч. Спочатку один, після нього другий, щоправда, говорять, ніби це все той самий, тільки з іншого боку.

Журналісти багато розмірковували і з приводу мотивів відставки Басаєва. Так от, він пішов, щоб посилитись. Його близькі розповідають історію про те, як сиділи в кафе і побачили в'їзд свого вождя в новому вигляді... Спереду міліцейська машина з мигавкою. Пішли пересуди... "Зазнався, продав нас, з лягавими роз'їжджає". Звичайно, це міф, але він тільки персоніфікує існуючу тенденцію. А нещодавнє повернення Басаєва, але вже на пост прем'єр-міністра, його цілком підтверджує.

В чеченському суспільстві існує прошарок тисяч в п'ятнадцять чоловік, який я охарактеризув би, як "пр-тоаристократію". Кожен, хто належить до неї, постійно перебуває у ситуації, коли змушений виявляти повагу до свого оточення та вимагати того ж для себе. Ця система відносин — єдина форма субординації.

Влада польових командирів тримається на повазі, тому "кадровий" склад бригад не перевищує трьох-п'яти десятків чоловік. Тільки на короткий час чисельний склад зростав за рахунок "індіанців". Басаєв у пікові моменти своєї популярності збирав до 500 чоловік. Всі вони сприймали війну як свою особисту справу. Тобто змушені були самі дбати про зброю, спорядження, харчі. Коли нас привезли до Грозного ставити на позиції, ми два дні вештались у пошуках штабу. Реакція бойовиків була в стилі: "тобі треба, ти і воюй, сам знайдеш як". Для того, щоб отримати автомат, потрібно було "терти" з польовим командиром: він його тобі або дарує, або дає на якийсь час в оренду. Вже потім надавалася можливість "розкрутити трупик".

Надто скоро почулися судження, що українець, як і чеченець, нізащо не розлучиться з автоматом, якщо за нього можна отримати хоча б один долар. Наголошувалося, що в ході останніх боїв за Грозний російські солдати не одержували хліба по три тижні. Але й самим чеченцям доводилося купувати його у торговців. Зважаючи на відсутність тилу, мобілізаційні можливості чеченського суспільства обмежені "трьома-шістьма тисячами бойовиків". Самі чеченці, попри все, вважають це становище нормальним. Пошук власної вигоди становить основу їхнього інтересу до будь-якого починання. В стосунках з федеральними військами це було особливо очевидно. Тут не гребували жодною можливістю.

Наприклад, для перевезення делегації до місця переговорів виділяють бронетранспортер. Чеченці сідають на нього, чіпляють зелений прапор і цілий день роз'їжджають Грозним перед об'єктивами відеокамер, заодно