Війна у натовпі - Дмитро Олександрович Корчинський
Взимку 1994 року військові спостерігачі ООН якоїсь скандинавської національності підібрали в горах знесиленого гамадрила. Той швидко від'ївся на гуманітарних харчах. Якось у сфері досяжності його лап опинилася курка. Гамадрил вмить затяг її в клітку та нічтоже сумняшеся "спетушив". Збочення прийшлося до душі розбещеній сутності скандинавів. Вони почали підкидати своєму полоненому куплених у населення курей. Коли про цей атракціон пронюхали місцеві "звіадисти" (прибічники покійного президента Звіада Гамсахурдіа), вони одразу ж умикнули мавпу разом з кліткою. На лихо, першим птахом, який трапився під руки, виявився півень.
Гамадрил ретельно вискубав пір'я з копчика і вчинив акт скотоложства, обтяжений гомосексуалізмом. В Абхазії розповідали, що деякі самці обзавелися сім'ями, влаштували поселення, видобули зброю і тепер вимагають автономії в складі Грузії.
Незважаючи на правову незахищеність, у багатьох випадках, завдяки відсутності туризму і різкому скороченню господарської діяльності, дика природа в горах ще збереглася. Велику шкуру ведмедя тубільці віддавали за цинк набоїв, вироблену шкурку куниці — за 20 ларі. Неймовірно, але в Кодорі заходив лосось, полювали на нього місцеві за допомогою автоматів калібру 7.62, бо кулі 5.45 від води рикошетили. Один коригує вогонь, а другий стріляє. Якось хлопці пішли по рибу. Я вибрався слідом, але їх вже не наздогнав — вони повернулися іншою дорогою. Раптом бачу: на дереві висить автомат АК-74 з дерев'яним прикладом. Воістину благословенна земля Грузії, коли на ній виростають такі плоди. Але смутний неспокій поволі затьмарював мої радощі. І справді, на вечірній перекличці виявилося, що автомат належав Обуху. Той повернувся з риболовлі, виявив пропажу, ще встиг сказати:
— Напевне, автомат забув. Треба піти забрати.
І "відрубився" (заснув).
Але вдруге я свого шансу не упустив. Обідали ми на подвір'ї, там стояв стіл і лавки по обидва боки столу. Обух, єдиний з усієї групи, тягав за собою пістолет ПМ, абсолютно непотрібний у горах. Пообідавши, він залишив зброю на лавці, й навіть раніше ніж, свани встигли збагнути, що до чого, — вона зникла. Взагалі, контроль за зброєю, у порівнянні з 1993 роком, значно посилився.
По тому, як сван ховав зброю, я зрозумів, що шмон-ти починають предметно. Посеред подвір'я на найпомітнішому місці знаходилася бочка з водою, і ніхто не звертав на неї жодної уваги. У бочці він і ховав автомат, наглухо запаяний у целофан. Після повернення на батьківщину мені самому довелося перевірити дієвість такого трюка. Виникли певні ускладнення, потерпілий викликав міліцію, і я був змушений терміново "скинути" пістолет у рукомийник. Пронесло. І мене теж. Автомат свану сподобався, складний приклад давав змогу носити зброю під верхнім одягом, навіть сидячи верхи, а за 200 кроків він влучав з нього в пляшку. Щоправда, пляшка, як правило, не розбивалася.
Нас також намагалися роззброювати. Підстаркуватий грузинський майор, за його твердженням, командир партизанського загону, хоча з усього загону я бачив лише водія та його машину, зажадав, аби ми здали зброю. Це треба було собі уявити: посеред "Дикого Заходу", на окупованій території... "Устим" пояснив, що здасть зброю там, де її отримував, — на складі МВС у Тбілісі і, чемно поцікавившись, які будуть наслідки, не виконав вимоги майора. Той заволав:
— Я вас заарештую!
Цікаво, як би йому це вдалося — заарештувати 62 чоловіки, що спустилися з гір, покусані блошицями й озлоблені не дуже вдалими наслідками рейду. Ми так і не встигли розгорнутися — завадила негода, в горах починалася зима. Знаючи підступність тубільців, "Устим" одразу ж зв'язався по супутниковому телефону з Тбілісі. Міністр схвалив його дії. Проблема нашої безпеки постала на зворотному шляху. Після виконаних робіт нас елементарно могли здати російським "миротворцям" і, таким чином, спровокувати міжнародний скандал.
"Устим" запропонував їхати звичайним шляхом під виглядом грузинських міліціонерів, а зброю сховати під сидінням.
— А куди морди свої хохляцькі заховаєте? — поцікавився міністр.
Після повернення, коли номери зброї не співпали, я був глибоко обурений. Господарі клятвено обіцяли, що не матимуть жодних претензій, аби тільки кількість стволів зійшлася. От автомат, от дуло, які ще розмови?
— А, послухай, нехай твій хлопець напише, що автомат йому вранці підмінили. Якийсь незнайомий загін.
На тому і зійшлися. Ввечері, за пляшкою чачі, Вассо пояснив, що у свана, скажи я правду, будуть неприємності. Запитання: "Де взяв (автомат)?" — звучить по-ідіотськи на тлі картин 1993 року, коли зброю носив кожний, хто хотів, але така вже природа правоохоронних органів. Декотрі з бойових трофеїв, звісно, накопичились і у нас. Пара автоматів, з десяток ріжків, кілограмів тридцять вибухівки. В найкращих піратських традиціях все це було зарите в землю. Навіщо? Не викидати ж. Свани з пожадливістю спостерігали за нашим походом. Після повернення половина Сванетії чекала на нас у Чхалті з надією вивідати якісь ознаки скарбу. Щоб відвернути широкомасштабні пошуки, ми розпустили чутку, ніби схованку заміновано з усіх сторін. Свани обурилися.
— Слухай, навіщо міни? А якщо хтось кіз буде пасти?
Ми тільки посміювались.
— Кому там на думку спаде кіз пасти?
Тільки на батьківщині я зрозумів, що краще було обміняти наш скарб на шкуру ведмедя. У нас така шкура "затягала" в комісіонці доларів триста-триста п'ятдесят. Придбати її можна було, крім цинка набоїв, в обмін на змінне дуло до ПК, яке я завбачливо списав у стилі "Кавказької полонянки" (ствол кулеметний один — впав в ущелину) відразу ж по прибутті в Сванетію. Самі ми віддавали перевагу полюванню на здичавілих свиней. Жоден сван не знає, скільки у нього в господарстві цих тварин. Свиноматка уводить приплід у ліс, і до зими вони там годуються каштанами й жолудями. Лише одна з видобутих нами хрюшек мала на собі бодай якийсь шар сала. На ринку в Тхібулі я на власні очі бачив, як така тварюка вкусила собаку. Виникла навіть думка створити атракціон "Грузинські бійцівські свині" та кочувати з ним українською провинцією під засудливий поголос селян: "До чого худобу довели".
