Війна у натовпі - Дмитро Олександрович Корчинський

— Як стоїш? Яке училище закінчував? Саратовське... А чому на тобі черевики льотні? Яке училище? Правду кажи!

І хлопець лоханувся, визнав, що його надіслали у розпорядження командира наземної бригади в якості авіанавідника. Прізвище його було Брянцев, звання — старший лейтенант, родом з Маріуполя. Якби він не злякався й себе при реєстрації записав українцем, ми б його витягнули. Масхадов нам вже подарував, чисто як жест "поваги", одного єврейчика, котрий ризикнув зізнатися, що він "українець". Ми його потім привезли за собою до Києва і водили по прес-конференціях, де він всіх запевняв, що "як російський офіцер... засуджує все це неподобство". А тягнути обох через два кордони, з посадкою в Росії, та ще й за свій рахунок... Ми повідомили батькам. Його мати написала Дудаєву, але хлопець до того часу загинув від своїх же бомб на "Хвилинці"... Жернова Господні мелють повільно, але вірно.

Славко

Ніщо так не шкодить воєнному мистецтву, як неправдиві уявлення про його можливості. "Ніякої стратегії, ніякої тактики, ніякого базікання з програмних питань" (Маригелла). "Війна є продовженням політики", — чить нас Клаузевіц вустами Леніна. "Хто багато читає, той дурнішає. Бо: ворог наступає — ми відступаємо; ворог зволікає — ми бентежимо; ворог зупинився — ми б'ємо; ворог відступає — ми наступаємо", — Голова Мао.

Нагадаю: рішучі цілі війни полягають у розгромі збройних сил противника і захопленні його території. В сучасних умовах подібні цілі неможливо навіть задекларувати. Держава не припинила бути формою, що організує насильство, змінилися форми насильства, які організовуються державою.

"Римський світ тримався на легіонах, цей — на цінних паперах, а з розвитком електронних носіїв інформації "папери" втрачають навіть свою фізичну сутність паперу. Свою ідеальну сутність вони втратили ще раніше. Вони позначали фізичний капітал так давно, що це вже стало неправдою".

"Панування відчужених форм визначає сьогодення. Форми, які не потрібно розуміти, в них слід орієнтуватися. Юрист — жалюгідна істота, жрець порожнечі, людина, яка "орієнтується", сьогодні стоїть над князями, над вождями і судить життя. Відтак, лише серед голимих злочинців шукаєш майбутнє, в картинках їх безглуздих татуювань, одкровень в їхніх зрадливих очицях (ех, бритвою би) — зорю нового дня" (Дмитро Корчинський).

Озброєне повстання, партизанська війна, терористичний акт залишаються пасинками військового мистецтва. Сьогодні видається правомірним говорити про деяку субкультуру, що живить ці явища і лежить в основі, в тому числі і власне воєнних їх проявів.

"Професіоналам" з армії, служби безпеки, поліції ідеологічне навантаження чуже, а претензії новоявлених месій на істинність своїх учень дратують. Найкращим рецептом сприймання залишаються рекомендації отці-єзуітів: пасивно піддаватися основам чужого вчення. Тоді за невідповідністю термінології, що особливо заважає сприйманню "професіоналами" аматорських воєнних праць, можна побачити поле бою очима "нових військових".

З неспроможністю утримання масових армій і застосування зброї масового ураження перевага будь-якої армії на театрі воєнних дій (ТВД) відносна й подоланна. Це і є предмет воєнного мистецтва з точки зору інсурекції. В принципі, позитивистські настанови щодо спромоги досягнення у війні будь-яких цілей — позбавлені сенсу. Вони є джерелом дикунських поглядів щодо "правильного" чи "неправильного" ведення бойових дій. Як наслідок, її, реально існуючу війну, проголошують "неправильною" (останній приклад — Чечня) тільки тому, що вона не відповідає чиїмсь уявленням про неї.

Що насторожує в офіцерах, з якими доводиться мати справу? У них маса проблем і без війни. Вислуга років, квартира... Абсолютна більшість командирів підміняє дію розмовами про те, чого їм не вистачає для досягнення перемоги. І це військові! Коли перед початком Першої світової війни нового британського воєнного міністра Річарда Холдейна запитали, яку армію він хотів би створити, той відповів: "Младогегельянську". Після цього розмова припинилася.

Полковник Боровець

Восени 1997 року мені довелося відвідати Махачкалу з метою визволення з місцевої в'язниці десятка наших бійців. Їх схопили на блокпосту під час виходу з Чечні. Пустир на околиці міста, цементний завод, колишні промзони, де маса складів, на театрі конфлікту використовувались за призначенням. Добре, що паркани у нас будувати вміли: зверху натягнули колючий дріт, поділили всередині гратами і сітками. Мені подобається цей талант народу: будинок, палац, ватерклозет — це складно, а от узилище вмить складуть у чистому полі. Я сам у часи мого перебування комендантом цим грішив — за літо відбудував капітальну "губу".

Сулейман, начальник приймальника-розподільника, глибоко східна людина, з порога заявив:

— Я їм те саме, що й вони. Пішли спробуємо.

Коли ми покуштували баранини з картоплею, я подумав, що від такого їдла ніхто в Україну не поїде. Але виявилося, що страждальців, з їхніх слів, взагалі не годували, що саме по собі мало підозрілий вигляд, бо на час мого приїзду вони десь місяць перебували в ув'язненні. Видавали себе за будівельників. Сулейман спитав про марку цементу. Розколювали їх елементарно, але ФСБ ними не займалося.

За бюрократичною процедурою, відбір кандидатів у "терористи" ведеться за принципом: є він в комп'ютері чи його там немає. Їх навіть у ізолятор ФСБ не взяли, спихнули до Сулеймана, тому що більше було нікуди. Це як в армі — амера тимчасового утримання. З точки зору Сулеймана вони були нахлібниками, бо на будівництво їх не поженеш.

Я був розчарований російським ФСБ: у деяких ідіотів знайшли інструкції зі стрілецької підготовки й підривної справи, та їх при цьому не розглядали як терористів. Навіть не били. Проте в'язні, в кедах і солдатських ватяних штанах, з лихоманливо блискучими очима на змарнілих обличчях, чесалися, як блохасті собаки, так, що не видно було рук, чорних, як у граків. Під час медогляду троє навіть виявилися обрізаними. У Сулеймана вони нічого, крім глибокої, чисто людської відрази, не викликали.

— Слюхай, чого ти їх підеш дивитися? Вони так тхнуть.

Мені самому тяжко було розігрувати з себе правоохоронця. Ми з Сулейманом були однієї крові — побачивши грати, я відчув, що в мені прокинулися старі інстинкти. Сулейман сказав по секрету:

— Якби у них були гроші, я б навіть відпускав їх під конвоєм на базар купувати сало.

Гроші були йому потрібні, щоб добудувати заміський будинок. Зійшлися на трьох тисячах доларів. Сулейман обідрав нас як липки, залишилося тисяч сто російськими. Там же я познайомився з чеченською розвідкою. Один чеченець, пацан з УБОЗу, сам на мене вийшов, запропонувавши свої послуги. Ми напували цей грьобаний УБОЗ дві ночі. Всі вони мусульмани, а як п'ють! Мій напарник тільки бігав міняти стольники. Після цієї подорожі він зарікся будь-куди їздити.