Регіони великої єресі та околиці. Бруно Шульц і його міфологія [З ілюстраціями] - Єжи Фіцовський
Невдовзі, в 1930 році, в закопанській робітні Станіслава Іґнаци Віткевича Шульц познайомився з молодою жінкою Деборою Фоґель, доктором філософії зі Львова, початкуючою письменницею та мистецтвознавцем, особою, як невдовзі виявилося, духовно йому близькою, гідною партнеркою для обміну думками й епістолярних диспутів. Це призвело до перелому в творчості Шульца, а Дебору, яка раніше писала їдишем, схилило до випробування — вдалого — своїх сил у літературній польській мові. Шульц ще упродовж кількох років зоставався творцем, не об'явленим майже нікому, окрім своєї адресатки, і самотнім — як завше, до того й після того, — але мав уже вразливу, розумну співрозмовницю в обговоренні творчих задумів, контакт із якою, попри часті полемічні звади, виявився активізуючим і плідним.
Вона усвідомлювала стимулюючу роль діалогу, духовного спільництва, а водночас високо цінувала вагому роль самотності, яка єдина давала змогу визрівати й плодоносити творчим зав'язям. 1 вересня 1938 року вона писала: «Бруно, Твій сьогоднішній лист нагадав мені образ старої осінньої колимаги, якою ми мали їхати разом у країну барвистості. Запах подорожі має невідпорний чар і дивним чином завше асоціюється з образом когось іншого, товариша. Потім виявляється, що добре бути самотнім, зовсім добре бути більш ніж самотнім, покинутим, безнадійно відданим на поталу занедбаності й бездомності. Тоді „бачиться“ краще».
Потім «бачиться краще», але спершу потрібен товариш подорожі, якась, бодай нетривала, спільнота. На львівську адресу Дебори Фоґель уже невдовзі після знайомства почали надходити з Дрогобича інші листи, листи — літературні шедеври. У потоці звичайного епістолярного монологу чи в постскриптумах з'являлися написані дрібним почерком уривки незвичайної прози, начерки творчості, яка просто вражала своїм блиском, ні до чого знаного цілком не схожої, яка, — як пізніше констатував сам Шульц, — була покладена в основу Цинамонових крамниць, книжкового дебюту письменника, що забезпечив йому мистецький успіх уже через кілька років від початку того листування.
Так було, хоча й не зовсім. За матеріалом і для листів до Дебори, і для скомпонованих пізніше Крамниць Шульц сягав не лише безпосередньо до власної уяви та осяйних імпровізацій свого пера. Він сягав також, — а може, й насамперед, — до своєї шухляди, де в готовому вигляді чи в начерках і ескізах спочивали роками його невидані твори. Частина видобутих звідтіля задумів і сповнень оприявнилася у виданій на межі 1933 і 1934 років книжці, яка негайно стала сенсацією в літературних колах. То було велике відшкодування за життя творів письменника в шухляді.
Той успіх, хоч як парадоксально, пригнітив Шульца, паралізував тягарем авторської відповідальності, примножив депресивні стани, яких здавна зазнавав письменник. Тепер він вирішив і обіцяв собі, що зміцнить своє становище в літературі новою книжкою, до написання якої негайно візьметься. Проте він не здужав утілити цього рішення: він уже ніколи не видав нової книжки, тобто складеної з творів, написаних після Цинамонових крамниць. Том Санаторію Під Клепсидрою, опублікований сливе через чотири роки, в 1937-му, складається переважно з давніх новел «із шухляди», деякі з них постали ще в двадцяті роки. Лише кілька творів написані пізніше; у випадку більшості творів годі усталити дату й черговість їхнього виникнення; цілком певним здається лише те, що розлоге оповідання Весна, вміщене у другій книжці Шульца, було написане в 1936 році, тобто незадовго до подачі збірки в друк, — хоча з певністю і тут автор використав чимало уривків, зафіксованих у його письменницькому нотатнику багато років тому.
Рукописи пролежали у шухляді близько десяти років, і автор ставився до них дещо легковажно. Уже в 1935/36 роках він надрукував деякі з них у періодиці, а коли Тадеуш Бреза, перечитавши їх, похвалив у листі, Шульц відповів 11 травня 1936 року: «Фрагментики мої, які ти колись читав, — вони написані від руки, — я тепер надрукував як такі собі «параліпомени». Твої похвали необґрунтовані. То радше слабкі речі». «Параліпомени» — в тому контексті це слово означає твори, які не увійшли до Цинамонових крамниць, «фрагментики», — як він сам їх окреслив, — письменник вважав маргінальними, менш істотними.
Та критична самооцінка, породжена високими авторськими вимогами, а також упертим невдоволенням давними творчими реалізаціями, — була несправедливою й безпідставною, позаяк стосувалася серед іншого таких чудових текстів, як архішульцівська Друга осінь.
Теза цього «трактату», викладена автором з усією міфологічною майстерністю, постулює й проголошує, що явище другої осені, вторинної «псевдоосені», яка представляє епілог третьої пори «дрожем таємничої інфекції», призахіднім Шульцівським «гіперкольором» і «гіперароматом», — є наслідком еманації та напору колекції образів старих майстрів, давніх, скупчених, наглухо замкнених творів, які ніхто не оглядає і які, ув'язнені в герметичному колі «приреченої на себе досконалості», випромінюють на небо «хворобливий міраж», гарячку вмираючої краси і «пересолоджують наш клімат». То одна з найбільш гротескних версій алхімічних перемін, які зазвичай рядять Шульцівським світом, де — іншим разом — під егідою весни альбом поштових марок проголошує та програмує вроду дійсності, а ефемерна «псевдофлора» кільчиться, сходить, розгалужується й цвіте всередині порожніх будинків, у забутих покоях, де цілі покоління нагромадили гумус мрій, спогадів і безплідної нудьги, даючи поживу нетривалій вегетації…
Церква і монастир отців василіян у Дрогобичі, міфічний музей забутих творів мистецтва, еманації яких витворюють явище т. зв. «другої осені»
Друга осінь, наче закляттям, послуговується вмовлянням титульного метеорологічного вибрику найбільш абсурдних причино-наслідкових зв'язків, здавалося б, непереконливих навіть у цій поетиці, — проте, завдяки силі Шульцівської м і ф о л о г і к и якось беззаперечних і очевидних. Аж ось дійсність, пройнята міфічною примхою, долає свою міру, щоб дивувати щоразу новою несподіванкою, в якій наша рійба набуває самодостатності та бере участь у подіях — уже незалежно від нас, мов стихія.
А прецінь в одвіку знаних нам феноменах природи нічого істотного тут не змінюється, явища є такими, якими й були, осінь залишається осінню. Новою є тільки та творча сила, якій вони завдячують своїм існуванням, міф, який несподівано виявляється винуватцем перемін, у повсякденність вписується казкова екзегеза життя.
«Метеорологічний трактат» Батька про етіологію другої осені, чи Трактат про манекени із Крамниць — це улюблені Шульцівські форми наче-наукоподібних розвідок про пошукування й відкриття, непомильні дороговкази у суть наших захоплень і здивувань.
На шляхах яких перипетій долі чи міфу саме трактат на тему непевної та короткотривалої екзистенції другої осені виявився таким довговічним і досі зберіг свій рукопис — єдиний твір великого єресіарха? Як трапилося так, що — пишучи ті слова, — я
