Дорогами Маклая - Олександр Семенович Іванченко
26 лютого. При попутному західному вітрі ми рушили годині о сьомій ранку до берегів Нової Гвінеї. Обрій огорнули сірі хмари. Часто йшов дощ. Вітер подужчав опівдні, потім після зливи настав штиль. Велика хитавиця була страшенно неприємна. Течією нас несло на північ. На заході сонця о. Ватубелла було видно ще дуже чітко. До восьмої години вітер з вест-зюйд-вест знову подужчав; довелося прибрати по рифу з кожного паруса. Вітер і хвилювання дужчали. Вода вливалась у мою каюту навіть через вікна. Вітер став нам попутний. Налетів шквал, розірвав на клапті клівер. Хвилею залило маленьку шлюпку, яку я купив у Гесірі; вона зірвалась і потонула або її занесло в море. Щохвилини можна було сподіватися, що бурун вкотиться з корми й затопить урумбай. Вітер дедалі дужчав: доводилося засвічувати кожної хвилини ліхтар, щоб дивитися на компас. У цей критичний час я помітив, що стернові геть ошаліли з жаху, і при відблиску ліхтаря, який одразу ж погас, я побачив, що один з них, упавши на коліна і сховавши лице в долоні, молиться, замість того щоб робити своє діло. Схопивши револьвер, я пробрався до нього, підняв йому голову й, приклавши револьвер до вуха, сказав: «Завтра молитимешся, а зараз, якщо не стернуватимеш як слід, я всаджу тобі кулю в лоба». Коли постріл пролунав біля самісінького його вуха, стерновий збагнув, що, мабуть, мій револьвер може стати для нього небезпечнішим, ніж вітер і хвилі, й почав просити, щоб я не гнівався. Десь о дванадцятій годині великий шквал з дощем знову кинув урумбай в дуже скрутне становище. Окрім дощу, що лив як із відра, хвилі часто накривали наше судно. Довелося тримати постійно кілька чоловік, щоб відливати воду. Я не був певен, що яка-небудь хвиля не заллє нас навіки. Я, звичайно, не спав усю ніч: я не міг довіряти стерновим. Усе небо облягали темні хмари, тому визначати курс доводилося тільки за компасом. На світанку — ще шквал, але вже не такий великий…
1 березня. Чарівний ранок надавав неймовірної краси скелям та зеленим острівцям Наматоте й гарним горам з величними обрисами бухти Тритон. Після сніданку, взявши записник, парасольку й револьвер, я вирушив у тубільній пірозі на берег. Сангіль, озброєний старим тесаком, і Давід з мисливською рушницею та невеликим каучуковим килимком супроводили мене. Папуаські піроги пливли за нами. Висадившись біля коралового рифу, я попрошкував до кількох хатин, що майже ховались у зелені. Коли я наблизився, дві-три жінки з дітьми кинулися в кущі. Кілька чоловіків вийшли мені назустріч, вони привели мене до майданчика, вкритого циновками, де я й розташувався. Мені сказали, що радья Наматоте незабаром прийде.
Сільце, в яке я прийшов, по суті й не заслуговує на цю назву. Усього там було два або три курені та два витягнуті на берег прау з дашком. Курені були дуже примітивні й скидалися на ті, які я бачив у горах Марівелес у так званих негритосів о. Лусону. Гурт жінок сидів коло них і готував їжу. Між жінками була одна дуже балакуча серамка з довгим прямим малайським волоссям, що прийшла сюди з Сераму із своїм чоловіком-пануасом. Тубільці були не дуже міцні й гарні; и багатьох шкіру вразили хвороби й рани. Проте двоє-троє папуаських юнаків були зразком папуаської вроди. Кучеряве волосся, що вихрилося великими кільцями, свідчило про мішанину з жителями Сераму й іншими малайцями.
З-за скелі вигулькнула пірога з великою платформою і високою щоглою, на якій майорів голландський прапор. Кілька чоловік з піроги, які зійшли на берег, побачивши мене, очевидно, намірилися вернутись, але крики тих, що були коло мене, знову підбадьорили їх. Двоє йшли попереду: один, убраний в червоні штани та куртку, був молодий радья Муда-Наматоте; другий — у жовтій арабській жилетці, з білою хусткою на голові, високий, з великим носом і неприємною фізіономією — майор Мавари. Радья Муда був досить високий, ніс його вдавлений, а вимова неприємна, гугнява. У майора ніс також вирізнявся своєю формою: внизу дуже широкий, а крила його майже врівні з кінчиком носа… Я їм показав місце біля себе й пояснив, що маю намір оселитися серед них місяців на три й що хочу бачити тут гори, дерева, тварин, людей та їхні хатини, а також хочу знати про все, що тут діється.
Одразу ж посипалися скарги на наскоки, оніми й на війни між селищами. Мені розповіли, що в січні жителі о. Аді, щоб помститися за напад людей Лакахії, найняли людей затоки Камрау, які вирізали людність о-вів Каю-Мера й розігнали людей о. Айдуми. Радья Наматоте запропонував мені оглянути його дім, де я можу, якщо захочу, оселитися на час перебування на цьому березі. Я погодився, і ми пішли спершу лісом, дуже мокрою і незручною стежкою, потім берегом. Обійшли мисок і опинилися між двома скелястими стінами. Тут, між кокосовими пальмами, було кілька хатин, з яких найбільша належала радьї Наматоте. Неподалік від цієї хатини стояли дві напівспалені й одна напівзруйнована. Дві інші, з різьбленими дошками, тулилися обабіч високої платформи, складеної з коралів. Це, як виявилося, — гробниці родичів радьї Наматоте. Кубічна купа коралів — також стара гробниця. В одній з хатин (гробниць) у траві лежали різні речі померлого.
Дім радьї був складений з дощок і не відзначався оригінальністю. Все місце із спаленими та зруйнованими хатинами й могилами мало занедбаний і непринадний вигляд. Потім брак води (є одне джерело — дуже погане, вода напівсолона) і надто малі простори острівця, щоб розраховувати на успішне полювання, змусили мене зовсім відмовитися від наміру оселитися тут. Я сказав, що хочу податися в Айдуму. Радья бачив, що йому не вдасться вмовити мене лишитися жити в Наматоте, і одразу перейшов до запитань, чи є в мене ром або джин, які,
