Леді Африка - Пола Маклейн
— Визнаю, інколи я не зважаю на все це, — сказав батько, коли гриф уже полетів геть.
Я здогадалася, про що йдеться, бо батько помітив, як сполотніла леді Ді, коли побачила мій шрам. Остання розмова, мабуть, не йшла йому з думки. Я знала, що «усім цим» батько називає мене, свою дочку.
— Думаю, в нас усе добре, — сказала я і погладила шию Ві Мак-Грегора, — не хочу нічого змінювати.
Батько не відповів. Сонце скотилося ще нижче. Тут — близько до екватора — майже не буває сутінок. День перетворюється на ніч за лічені хвилини, але ці хвилини прекрасні. Навколо погойдувалася жовта трава, схожа на морські хвилі; часом навколо нори мурахоїдів чи свинячих лігвищ, викопаних у землі, закручувався вир, а на горбкуватих шпилях термітників хвиля знову високо здіймалась, але ніде не зупинялася. Здавалося, цим заростям нема кінця-краю, і ми так їхатимемо довгі роки, в полоні трави й відстані, все далі та далі...
4
окетка прибула на ферму й одразу стала загальною улюбленицею. Оскільки в нас більше не було коней золотавої масті, всі тото крутилися біля неї, аби бодай доторкнутися. Здавалося, що вона сяє і приносить удачу. Кілька місяців, поки вона звикала до нового місця, все було добре, тож батько почав міркувати, з яким конем її звести для найкращого приплоду. Парування для коняра — найважливіша справа. Ще до того, як навчилася читати, я знала, що в родоводі кожної чистокровної особини від сімнадцятого та вісімнадцятого століття можна простежити трьох чистих арабських чи взагалі східних жеребців, спарованих із кількома дуже своєрідними англійськими самицями. Довгі генеалогічні лінії любовно й ретельно викладалися в «Загальній племінній книзі». Ми розгорнули її за обідом — старий та новий заповіти нашої біблії — та звернулися до розділу, де містився запис про нашого чистокровного.По кількох тижнях обговорень вирішили, що Рефері злучиться з Кокеткою, щойно в неї настане тічка. Рефері був арабським конем світло-каштанової масті, гарної статури, зросту 15 долонь[4], із міцними копитами, широким кутом плечового суглоба та абсолютно прямими ногами. Він мав широкий крок, тому долав значні відстані без особливих зусиль. Ми багато розмовляли про майбутнє лоша, яке мало з’явитися за одинадцять місяців по успішному спарюванні. Передбачали, що воно матиме швидкість Рефері та граціозні рухи й переливчасте хутро Кокетки. Для мене це лоша не було чимось далеким і уявним, наші розмови давно оживили його.
Одного довгого задушливого дня ми з Кібії сиділи під акацією поблизу широкого подвір’я, і я добирала ім’я для лошати, промовляла деякі варіанти вголос. Поза синявим колом тіні під деревом земля була розжарена й плавка, мов метал; якби наважитися пройти нею, то ступнув би наче в жар із вогнища. Цілий ранок ми гасали на конях, а потім допомагали змащувати десятки вуздечок, поки не почало судомити пальці. Зараз ми були виснажені, але не вгамовані, просто трохи роздратовані спекою.
— Може, Юпітер чи Аполлон? — запропонувала я.
— Назвемо його Шакал. Це найкраще ім’я для жеребця.
— Шакал — це вже таке заяложене.
— Шакали розумні.
Перш ніж я встигла йому заперечити, далеко попереду зі свистом звився догори стовп диму.
Це був галасливий потяг із Найробі: дюжина примітивних вагонів, які так підскакували на колії, що, здавалося, котрийсь от-от відлетить і розсиплеться на шматки. Кібії повернув голову в той бік:
— Твій батько чекає на коня?
Я не знала, чи чекає на когось батько, але ми побачили, як він вибіг зі стайні, пригладжуючи волосся та розправляючи поли сорочки. Батько приклав долоню до чола й подивився на пагорб, примружився від сонця, потім швидко рушив до нашого новенького «Форда» та взявся заводити неслухняний мотор. Ні я, ні Кібії не запитали, чи можна поїхати з ним, а просто мерщій підбігли й почали забиратися на заднє сидіння.
— Не цього разу, — батько на мить відволікся від своєї справи. — На всіх може не вистачити місця.
— На всіх? Отже, в нас будуть гості?
Батько не відповів, сів за кермо та помчав, а нас укрили хмари рожевого пилу. За годину ми почули пихкання кабріолета, що видирався на гору, й побачили мерехтіння чогось білого. То були сукня й капелюшок зі стрічками та рукавички до ліктя. У машині сиділа жінка, вродлива, з копицею блискучого волосся барви воронячого крила та з вибагливою мереживною парасолькою. Та леді, напевне, зроду не бачила чагарнику.
— Берил, це місіс Орчардсон, — сказав батько, коли вони вийшли з кабріолета. Позаду в багажнику височіли дві великі валізи. Пані точно приїхала не на чай.
— Я так рада нарешті з тобою зустрітися, — сказала місіс Орчардсон і швидко оглянула мене згори донизу.
Нарешті? Гадаю, я стояла з роззявленим ротом не менше хвилини.
Коли ми зайшли до головного будинку, місіс Орчардсон узялася в боки та почала все оглядати. Хоча батько оздобив оселю доволі просто, вона все одно дуже відрізнялася від тієї хати, яка була тут спочатку. Однак місіс Орчардсон бачила все це вперше. Вона походжала туди-сюди. На всіх вікнах висіло павутиння, кам’яні плити під вогнищем вкривав грубий шар сажі. Цератові скатертини на столах не змінювалися роками, навіть тоді, коли мама жила з нами. У вузенькому охолоджувачі для вугілля ми тримали вершки та прогірклу олію, що тхнула, мов болото на дні ставка. Ми звикли до цього, як і до всього іншого. На стінах висів усілякий мотлох, що залишився після мисливських пригод: леопардові та левові шкіри, довгі спіралеподібні роги куду[5], страусові яйця завбільшки як людський череп. У кімнатах не знайшлося б нічого витонченого чи розкішного, але нам було добре й без усіх цих витребеньок.
— Місіс Орчардсон погодилася бути нашою економкою, — пояснив батько, поки леді стягувала рукавички. — Вона житиме тут, у головному будинку. Тут достатньо місця.
— О, — все, що я змогла вимовити, бо почувалася так, ніби хтось ударив
