Леді Африка - Пола Маклейн

Я рідко бачила, щоб коні лякалися чи втікали від нього, й Кокетка не стала винятком. Начебто відразу відчула, що він зараз є її господарем, хоча поки йому не належала. Батько зусібіч оглядав кобилу, а вона лише раз поворухнула вухами та дмухнула на нього з оксамитових ніздрів, але й далі стояла спокійно. Батько провів руками по її голові та морді, далі повільніше промацав шию та хребет, пошукав горбочків або викривлень. На попереку й крижах його рухи знову сповільнилися — пальці й далі робили свою справу. Він нагадував сліпого, коли обмацував кожну її чудову задню ногу: гомілки, колінні суглоби, під коліньми, гомілкові кістки. Я все чекала, що батько зупиниться чи спохмурніє, але огляд тривав мовчки, тож надія дедалі міцнішала. Потім, коли він скінчив огляд, став обличчям до кобили та заходився гладити її чуба, я вже над силу витримувала цю невизначеність. Якщо тепер, по тому, як кобила пройшла всі його випробування, він відмовиться її брати — це розіб’є мені серце.

— А чому ви хочете її продати? — звернувся батько до Ді, й далі не зводячи погляду з Кокетки.

— Звісно ж, через гроші, — пирхнув Ді.

— Ви ж його знаєте, — втрутилася леді Ді. — Нова пристрасть затьмарює стару. Тепер він займається пшеницею, отже, більшість коней доведеться продати.

«Будь ласка, скажи „так“, скажи „так“», — я вже тремтіла від хвилювання.

— Пшеницею? — батько повернувся й переліз через огорожу. — Чи не буде у вас випити чогось прохолодного? — звернувся він до леді Ді.

Я хотіла кинутися до Кокетки в коліна, схопитися за її світлу гриву, скочити їй на спину та їхати пагорбами, або пригнати її додому, сховати в стійло та охороняти ціною власного життя. Вона вже завоювала моє серце й батькове теж, я це знала, але він ніколи нічого не робив під впливом емоцій. Він приховував їх, і саме завдяки цьому став неперевершеним комерсантом. Тепер вони з Ді цілий день щось обговорюватимуть, уникаючи прямих запитань і тверджень, кожен на варті власних інтересів. Мене це дратувало, але нічого не лишалось, як іти в дім, де чоловіки сядуть до столу зі склянками житнього віскі та лимонаду й почнуть теревенити, нічого конкретно не кажучи, й торгуватися, не торгуючись. Я наприндилася та вмостилась на килимі біля каміна.

Попри те, що в Деламерів було більше землі, ніж у нас, та принаймні стільки ж працівників на «Екватор Ранч», як на нашій «Ґрін Гіллз», Ді майже не дбав про вдосконалення своєї оселі. Вони з дружиною займали дві великі глиняні хати з вирівняною земляною долівкою, грубо прорізаними вікнами й мішковиною замість дверей. І все ж таки леді Ді обставила їх гарними речами, які, за її словами, належали родині сотні років. Там стояли важке ліжко із запиналом та пишно гаптованим накриттям і довгий стіл із червоного дерева з неодмінними вісьмома стільцями, на стінах висіли картини в позолочених рамах. Коли ми гостювали в цьому домі, я любила розглядати розкішний атлас у палітурці ручної роботи. Однак сьогодні занепокоєння заважало мені просто роздивлятися мапи світу; я могла лише лежати на килимі, постукувати брудними п’ятами на щастя та кусати губи в очікуванні того, щоб чоловіки нарешті все владнали.

Насамкінець і леді Ді сіла біля мене, розправила перед собою білу вовняну спідницю та зіперлася на лікті. Вона ніколи не метушилася, в ній не було манірності, й це мені дуже подобалося.

— У мене є чудове печиво, якщо хочеш, — запропонувала вона.

— Я не голодна, — відповіла я, хоча зараз могла б з’їсти слона.

— Твоє волосся завжди таке розкошлане, — вона легенько посунула до мене тарілку з печивом. — І все-таки воно чудового кольору. До речі, трохи схоже на Кокетчину гриву.

Таке порівняння мені припало до вподоби.

— Ви справді так думаєте?

Леді Ді кивнула.

— Ти не дозволиш його трохи зачесати?

Я була в не надто доброму гуморі, щоб спокійно сидіти, поки хтось зачіпатиме моє волосся, але їй це дозволила. Леді Ді мала щітку зі срібною ручкою та гарними м’якими білими щетинками, які мені завжди подобалося торкати пальцями. В нашому домі не було нічого жіночого: жодних шовків, атласів, парфумів, прикрас чи пуховок для пудри. Гребінець і той здавався дивиною. Поки леді Ді займалася моїм волоссям й тихенько при цьому наспівувала, я взялася до печива. Зовсім скоро на тарілці залишилися самі крихти.

— Звідки в тебе цей жахливий шрам? — спитала вона.

Я глянула вниз, на ту найнеприємнішу частину шраму від різаної рани, яка виглядала з-під потертої облямівки моїх коротких штанців. Шрам був довгий і нерівний. Він сягав середини стегна й справді мав моторошний вигляд.

— Отримала в боротьбі з тото.

— З тото чи з чагарниковими свиньми?

— Я поборола одного з хлопців кіпсіґісів — кинула через плече на землю. Це принизило його, й він підстеріг мене в лісі та різонув ножем свого батька.

— Що?! — стривожено перепитала Леді Ді.

— Я мала його наздогнати, чи не так? — я насилу стримувалася, щоб вона не почула гордощів у голосі. — Зараз у нього вигляд набагато гірший, ніж у мене.

Леді Ді зітхнула мені у волосся. Відчувалося, що вона стурбована, але далі запала мовчанка, тому я нахилилася, щоб їй було зручніше розчісувати моє волосся. Щітка торкалася до шкіри, й це було так приємно, що я майже заснула, коли чоловіки нарешті підвелися та потиснули один одному руки. Я скочила на рівні й ледь не впала на коліна леді Ді.

— Кобила наша? — я кинулася до них.

— Клаттербак торгується, як гієна, — сказав Ді, — як учепиться, то вже ні туди ні сюди. Майже вихопив з-під мене цю кобилу.

Обоє засміялись, і батько поплескав його по плечі.

— Подивіться, яка Берил гарненька, — сказала леді Ді. Вона стала в мене за спиною і поклала руку мені на голову. — Думала, що знайду гніздо синиці за котримсь вухом.

Батько почервонів і відкашлявся:

— Побоююсь, що з мене кепська нянька.

— А тобі й не треба нею бути, — гаркнув Ді. — З дівчинкою все гаразд. Подивися на неї, Флоренс, вона дужа мов бик.

— Авжеж, ми всі хочемо биків замість дочок, чи не так?