Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984) - Габріель Гарсія Маркес

Коли стільки часу співіснуєш з творами такого близького тобі письменника, врешті-решт неминуче змішуєш його вимисел з його дійсністю. Багато годин багатьох днів провів я за читанням у тій кав’ярні на площі Сен-Мішель, яку він вважав доброю для писання, бо вона здавалась йому симпатичною, теплою, чистою і привітною, і я завжди сподівався знову зустріти ту дівчину, яку він побачив, коли вона увійшла одного студеного і вітряного дня, дуже вродливу і кришталево чисту, з навскіс підстриженим волоссям, як вороняче крило. «Ти моя і Париж мій», — написав він для неї з тією невмолимою силою привласнення, що її мала його література. Все, що він описав, кожна мить, що була його, лишається його назавжди. Я не можу пройти повз номер 112 на вулиці Одеон в Парижі, аби не бачити, як він розмовляє із Сильвією Біч у книгарні, яка вже не та, що була, збавляючи час до шостої вечора: а що, як прийде Джеймс Джойс. На кенійських лугах, щойно глянувши на них один раз, він заволодів їхніми буйволами і левами, а також найскладнішими секретами мистецтва полювання. Заволодів тореадорами і боксерами, митцями і головорізами, що існували тільки мить, поки були його. В Італії, в Іспанії, на Кубі, у половині світу повно місць, які він привласнив, лиш згадавши їх. У Кохімарі, маленькому містечку біля Гавани, де жив самотній рибалка з повісті «Старий і море», є капличка в пам’ять про його героїчний вчинок із бюстом Гемінґвея, покритим золотою поливою. У «Фінка Віхія», його кубинській криївці, де він жив майже до самої смерті, поміж тінистих дерев стоїть нерушений дім — з його різнорідними книжками, його мисливськими трофеями, його пюпітром для писання, його велетенськими черевиками мерця, незліченними фрашками з життя і усього світу, що були його аж до його смерті і продовжують жити без нього з душею, якою він їх наділив однією лиш магією свого володіння. Кілька років тому я сів в автомобіль Фіделя Кастро, який є наполегливим читачем літератури, і побачив на сидінні маленьку книжку, оправлену в червону шкіру. «Це маестро Гемінґвей», — мовив Кастро. Бо й справді, Гемінґвей і далі там, де найменше його уявляєш — через двадцять років після смерті, — такий постійний і водночас такий ефемерний, як той ранок, можливо, травневий, коли з протилежного боку бульвару Сен-Мішель він сказав мені «бувай, друже».

29 липня 1981 року,

«Ель Паїс», Мадрид

Двоє хлопців і дві дівчини, що їхали в «Рено 5», підібрали вбрану в біле жінку, яка «голосувала» на перехресті шляхів заледве після півночі. Погода стояла ясна, молоді люди (як було підтверджено незліченну кількість разів) були при здоровому глузді. Дама, що сиділа на задньому сидінні, проїхала мовчки кілька кілометрів, майже до самого моста Катр Кано. Тоді злякано показала вказівним пальцем вперед, скрикнула: «Вважайте, це небезпечний поворот!» і в одну мить щезла.

Це трапилось 20 травня на дорозі з Парижа в Монпельє. Комісар того міста, якого молоді люди розбудили, аби розповісти про цей страшний випадок, навіть визнав, що йдеться не про жарт чи галюцинацію, але закрив справу, бо не знав, що з нею робити. В наступні дні її коментувала майже уся французька преса, і численні парапсихологи, окультисти і репортери-метафізики з’їхались до місця з’яви, щоб вивчити її обставини, і докучали раціоналістичними розпитуваннями чотирьом обраним дамою в білому. Проте за кілька днів усе забулось, і преса, як і науковці, укрилася в аналізі простішої дійсності. Найтямущіші визнали, що з’ява могла бути вірогідною, та навіть вони воліли забути про неї, з огляду на неможливість її збагнути.

У мене, переконаного матеріаліста, немає жодного сумніву, що це черговий епізод (і один з найгарніших) у дуже багатій історії матеріалізації поезії. Єдиний недолік, який знаходжу, — те, що це сталося вночі, ба навіть гірше: рівно опівночі, як у найгірших фільмах жахів. За винятком цього, немає жодного елементу, який не відповідав би отій метафізиці доріг, повів якої усі ми відчуваємо так близько під час подорожі, але перед страшною правдою якої відмовляємось капітулювати. Ми врешті-решт прийняли диво кораблів-привидів, що блукають усіма морями в пошуках своєї втраченої тожсамості, але відмовляємо в такому ж праві стільком бідним заблудлим душам, що розсіяні навмання по узбіччях доріг. Лише у Франції ще кілька років тому в найшаленіші літні місяці реєстрували близько двохсот смертей щотижня, тож нема чого дивуватися такому зрозумілому випадку, як епізод із дамою в білому, який, без сумніву, повторюватиметься до кінця світу — за обставин, що їх неспроможні зрозуміти лише безсердечні раціоналісти.

У своїх тривалих мандрівках по стількох дорогах світу я завжди думав, що ми, сучасні люди, є уцілілими на повороті. Кожен із них — це виклик сліпій долі. Достатньо лиш, аби з транспортним засобом, що їде попереду нас, за поворотом щось сталося, щоб ми назавжди втратили можливість про це розповісти. У перші роки існування автомобіля англійці видали закон, The Locomotive Act, який зобов’язував кожного водія пускати поперед себе пішохода, який ніс би прапор і калатав дзвіночком, аби перехожі мали час відійти. Не раз, тиснучи на газ, аби зануритися в незглибиму таємницю повороту, в глибині душі я шкодував, що той мудрий припис було скасовано; особливо одного разу, п’ятнадцять років тому, коли їхав з Барселони до Перпіньяна з Мерседес і дітьми на швидкості сто кілометрів на годину — і раптом щось мені шепнуло зменшити швидкість перед тим, як увійти в поворот. Машини, що їхали за мною, як це завжди буває в таких випадках, нас обігнали. Ми ніколи цього не забудемо: то був білий мікроавтобус, червоний «Фольксваген» і синій «Фіат». Я навіть пам’ятаю вогнисте кучеряве волосся гордовитої голландки, що вела мікроавтобус. Обігнавши нас в ідеальному порядку, три автомобілі зникли за поворотом, та за мить ми їх знову побачили: один поверх одного, в купі димного металобрухту, ум’ятих у вантажівку, що рухалась в протилежному напрямку, втративши керування. Уціліла тільки шестимісячна дитина голландської пари.

Не раз я знову проїздив тим місцем і завжди наново думав про ту гарну жінку, з якої зробилась купка рожевого м’яса посеред дороги, цілком голу внаслідок зіткнення, з