Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984) - Габріель Гарсія Маркес

я повертався зі своїх самотніх поетичних фестивалів в трамваях, зі мною вперше трапилось те, про що варто розповісти. А сталося те, що на одній з північних зупинок в трамвай сів фавн. Я добре сказав: фавн. Згідно з тлумачним словником Іспанської королівської академії, фавн — це «напівбог полів і лісів». Щоразу, коли я перечитую це нещасне означення, шкодую, що його автор не був там того вечора, коли фавн із плоті і кості сів до трамваю. Він був убраний за тогочасною модою, як лорд-канцлер, що вертається з похорону, але його виказували телячі ріжки, козляча борідка і копита, добре сховані під химерними штаньми. Повітря просякло його власними пахощами, та, схоже, ніхто не зауважив, що то була «лавандова» вода, може, тому що той самий словник відкинув слово лаванда як галліцизм, аби казати «вода з левяді».

Єдиними друзями, яким я розповідав такі речі, були Альваро Мутіс, бо йому вони здавались чарівними, хоча він в них не вірив, і Ґонсало Мальяріно, бо він знав, що вони є правдою, хоча й недостовірні. Одного разу ми втрьох побачили на паперті церкви святого Франциска жінку, що продавала іграшкових черепах, чиї голови рухались із дивовижною природністю. Ґонсало Мальяріно запитав у жінки, живі ці черепахи чи зроблені з пластмаси, і вона відповіла:

— Вони пластмасові, але живі.

Однак того вечора, коли я побачив у трамваї фавна, жоден з них не мав телефона, а мене аж розпирало від бажання комусь про це розповісти. Отож я написав оповідання — оповідання про фавна в трамваї — і надіслав його поштою в недільний додаток до «Ель Тьємпо», редактор якого, дон Хайме Посада, так ніколи його й не опублікував. Єдина збережена копія згоріла в пансіоні, де я жив, 9 квітня 1948 року, у день «Боготасо»[18], тож вітчизняна історія зробила подвійну послугу: і мені, й літературі.

Я не міг утриматись від цих особистих спогадів, читаючи чудову книжку, яку Ґонсало Мальяріно нещодавно опублікував у Боготі: «Історії мешканців Калі і Боготи». Ми з Ґонсало училися разом на факультеті права Національного університету, але висиджували не стільки на лекціях, як в університетському кафетерії, де обминали дрімотність кодексів, обмінюючись віршами й віршами й віршами з безмежної всесвітньої поезії, яку обидва могли говорити напам’ять. Після занять він йшов до свого родинного дому, що стояв великий і тихий поміж евкаліптів. Я йшов до свого похмурого пансіону на вулиці Флоріана, де були мої друзі з узбережжя, мої позичені книжки і бучні суботні танці. Правду кажучи, мені ніколи не спало на думку запитати себе, що робить Ґонсало Мальяріно у ті довгі години, які ми проводили поза університетом, де він, чорт візьми, був, поки я об’їжджав усе місто, читаючи в трамваях вірші й вірші й вірші. Мені знадобились понад тридцять років, аби дізнатись це, читаючи цю неперевершену книжку, в якій він так просто і так по-людськи відкриває оту іншу половину свого тогочасного життя.

21 жовтня 1981 року,

«Ель Паїс», Мадрид

«Дорожні байки»

Багато років тому на центральному проспекті Мехіко в білий день чекав я на таксі, коли побачив, що над’їхало одне, яке я не хотів спиняти, бо біля водія хтось сидів. Проте, коли воно під’їхало ближче, я зрозумів, що то була оптична ілюзія: таксі — вільне.

Через кілька хвилин я розповів водієві про те, що бачив, і він цілком невимушено сказав, що це аж ніяк не моя оптична ілюзія. «Завжди так буває, особливо вночі, — сказав він. — Іноді я цілими годинами намотую кола містом і ніхто мене не зупиняє, бо завжди бачать людину на сусідньому сидінні». На тому зручному і небезпечному сидінні, яке в деяких країнах називають «місцем небіжчика», бо його найбільше зачіпають під час аварій, і яке ще ніколи так не заслуговувало своєї назви, як у тому випадку з таксі.

Коли я розповів той епізод Луїсові Бунюелю, він з великим ентузіазмом сказав: «Це може бути початком чогось дуже гарного». Я завжди думав, що він мав рацію. Бо епізод сам по собі не є цілим оповіданням, але, без сумніву, прекрасною відправною точкою для писаної чи кінематографічної оповіді. Із серйозною перечіпкою, ясна річ, яка полягає в тому, що все, що станеться опісля, має бути кращим. Можливо, саме тому я ніколи ним не скористався.

Втім зараз, через стільки років, вражає мене те, що хтось іще раз переповів мені його так, немов це нещодавно сталось із ним самим у Лондоні. І цікаво, що саме там, бо лондонські таксі відрізняються від таксі у решті світу. Вони схожі на похоронні катафалки — з мереживними фіранками і фіалковими килимками, з м’якими шкіряними сидіннями і додатковими ослонами для семи осіб, і нутряною тишею, в якій є щось від погребального забуття. Але на місці небіжчика, яке міститься не справа, а зліва від водія, немає крісла для пасажира, там простір, призначений для багажу. Однак приятель, який розповів мені це в Лондоні, запевняв, що саме на тому місці він побачив неіснуючу людину, але водій — на противагу тому, що сказав таксист у Мехіко, — сказав йому, що це, либонь, галюцинація. Так от: вчора я розповів усе це своєму паризькому другові, і той був упевнений, що я з нього підсміююся, бо, як він каже, саме з ним стався такий випадок. Крім того, за його словами, випадок був серйозніший, бо він розповів водієві таксі, яким саме був той чоловік, якого мій друг бачив побік нього, описав форму його капелюха і колір його краватки-метелика, і водій опізнав його як привида свого брата, що загинув від рук наці в роки німецької окупації Франції.

Не думаю, що хтось з цих моїх друзів бреше, як і я не брехав Луїсові Бунюелю, мені просто цікаво відмітити той факт, що є історії, які переказують по цілому світові, завжди однаково, і ніхто й ніколи не може точно встановити, є вони правдою чи вимислом, ані розшифрувати їхню загадку. З усіх них найдавнішою і найповторюванішою є та, яку я вперше почув у Мексиці.

Це ціла оповідь про родину, в