Війна у натовпі - Дмитро Олександрович Корчинський
— Олександре Григоровичу, — тепер обернулися й інші перехожі.
Рятівне рішення, як водиться, прийшло миттєво. Я ледь відсторонив ошалілого від щастя відставника.
— Спасибі, спасибі, що перемогли.
Поки я знов притаскав старця до грудей, крізь натовп проштовхався полковник "Діаманта".
— Власне, я його син (Чорт! Слід було б сказати "племінник").
— Ми тут елементи фільтруємо. Можемо машину. Олександре...
— Олександр Олександрович. Спасибі, не треба. Ми до кафе збиралися, перекусити.
Я хапаю за руку ошалілу веслярку, і за секунду ми вже попереду, в доволі поріділому, але ще рятівному оточенні пішоходів. Після того, що трапилося, питання про те, щоб "іти", відпало саме собою. Двічі на граблі не наступають, навіть з ідейних міркувань.
МІНСЬК. ЗИМА
Перше враження є найбільш вірним, бо не тверезий розрахунок, а емоції штовхають людей на вулиці. Що б там не торочили аналітики, жодні закулісні махинації неспроможні ані викликати, ані підмінити те хмільне відчуття волі, що однаково присутнє і на вулицях Мінська, і на вулицях Москви, Києва, Грозного, Тирасполя, Вільнюса, Тбілісі. Демократія, якщо і здатна існувати в "чистому вигляді", то лише перед лицем тиранії. "Вулиця належить народу. Не віддавайте вулицю ворогу" (Фідель).
Я приїхав до Мінська за "запахом крові". Хемінгуей якось спробував описати запах смерті. Олександр Суворов (не генералісімус) — запах танка. Для мене свобода — це передусім холод, змішане відчуття безсоння і втоми, збудження, що змушує забути про їжу, сон, страх, власні вигоди. Якщо все це я відчую в Мінську, можна бути впевненим — там "проллється кров".
Потрібно лише злегка піднапружитись і перетерпіти ніч у плацкартному вагоні. Є щось спільне в поїздах, які йдуть на війну. В основному це електрички, в кращому випадку — обшарпані плацкартні і загальні вагони. За наявності дещиці щастя і лінгвістичних здібностей ними можна дістатися, скажімо, до Югославії, без будь-яких віз і не звертаючись до послуг таємних перевізників. Підпільні шляхи, що з'єднують Європу, існують, їх буденність — найкращий тому доказ. Але сьогодні мене більше цікавлять пасажири, а не маршрут.
Що дивує вже при першому знайомстві з бєларусами, так це те, що вони знають УНСО. Президентські засоби масової інформації явно перестаралися. На зупинці в Чернігові, коли у вагон завантажується партія українських "торбешників", мимоволі виникає напружена пауза. Нарешті хтось з бєларусів наважується:
— Ви з УНСО?
— Ні, ми з базару.
Подих обопільного полегшення. Але в ході застольної бесіди з'ясовується, що УНСО в Калуші (Івано-Франківська область) все-таки є. "Навіть міліцію б'ють".
При наближенні до кордону "човники" завмирають. Українська митниця із звичним крохоборством лізе в усі дірки, не гидуючи навіть помийним відром біля туалету. Однак бєларуська щось запізнюється. Нарешті, з'явилася. Вигляд вкрай опущений.
— Ви тут спите, а у Мінську палять...
Якийсь єврейчик підстрибує зі свого місця і починає гарячково будити сусіда, що прикриває торби власним тілом.
— Де палять? Кого? Погром?
— Вогні на майдані.
— А чого ви документи не перевіряєте?
— А на хрєна.
Так і пішли, пасажири не змогли заснути до самого Мінська, вдивлялися в мокру пітьму за вікном.
У мінській "трубі" — підземному переході від метро під Майданом Незалежності до залізничного вокзалу — якийсь художник пропонує бажаючим портрети їхніх астральних тіл. На самому майдані натовп, чоловік двадцять з національними прапорами.
— Живе Бєларусь! — вітаю про всяк випадок.
— Горілку будеш? Зачекай, шчас подвезуць...
Виявляється, кожну годину мікроавтобус з ресторану підвозить їжу: канапки з шинкою і горілку в стаканчиках з-під "кока-коли". На цей час натовп збільшується в два-три рази за рахунок співчуваючих з найближчих підворіть.
Попиваючи через соломинку горілку з цілком придністровською назвою "Два бусли", намагаюсь набрати НЗ з канапок, але не дають. Нарешті надкусую дві останніх, кладу одну на одну і відходжу. Ну, випили, закусили, згодом на холоді стає сумно.
— Коли ще привезуть?
На жаль, до вечора харч більше не світить. Беру ініціативу на себе:
— У нас у Грозному з прапорами бігають.
Бєларуси слухняно шикуються по два. Думаєте, побігли? Пішли. Ходили до третьої години дня. Так і народився відомий репортаж у "Новинах".
Тим часом зайшло сонце. Я купив пляшку шампанського і поїхав в університетський гуртожиток розвідати настрої студентства. Мої дівчата мирно сплять в одній постелі, немов двоє кошенят (опалення ще не включене).
— Як навчання?
Сиплються скарги. Майже третину студентів університету набрали з села без вступних іспитів.
— Такі жлоби, саме сало та самогонка.
Підходить час показу серіалу "Санта-Барбара". На екрані замість Сісі Кетвела президент Лукашенко. В домашньому светрі, сорочці без краватки сидить у простому кріслі, дивиться в камеру не кліпаючи прокурорським поглядом.
— Трудящі скаржаться, що з прилавків зникло яйце. Я з'ясував. Виявляється, бізнесмени вивозять його в Москву. Так от, я поверну бєларуське яйце на його історичну батьківщину.
І так двічі на день. По годині по всіх каналах: ОРТ, НТВ, РТР, БТ і Televizija Polska.
Цілком зрозуміла палка любов рядового бєларуського виборця до свого президента. В крамницях Мінська найдорожчий торт "Неміга" (зі смаженими горішками і шоколадною глазур'ю) коштує всього 2,5 долара, кілограм червоної риби — 1,8 долара. На мітингу в Гомелі натовп з 200-300 бабусь прорвав символічну охорону і оточив президента.
— Олександре Григоровичу, чому ви так швидко від'їжджаєте, залишайтеся з нами...
Авторитет президента в Бєларусі непорушний. З цього приводу розповідають навіть байку. Якась групень з "Білого легіону" з'явилася на військовий полігон неподалік від Мінська і подала листа від адміністрації президента з проханням "посприяти". Молодим людям дозволили постріляти з автоматів, кулеметів, навіть РПГ. Через кілька днів все розкрилося — був страшенний скандал. "Легіонерів" оголосили у всеесенговському розшуку, що не завадило їм пізніше пити зі мною пиво у Києві. Керівництво полігону мордували у військовій прокуратурі.
Неминучий політичний відступ. Увесь сир-бор з опозицією в Бєларусі почався з "національного питання". Дуже часто форма підмінює зміст. Демагог Лукашенко, по суті, перший після Дудаєва революціонер, який прийшов до влади в окремо взятій країні, "якої не шкода" (Бісмарк). Його
