Війна у натовпі - Дмитро Олександрович Корчинський

На жаль, всі наші зусилля не увінчалися успіхом. Якоюсь мірою з вини легальної опозиції. Коли бєларуську молодь навідувала фантазія взяти штурмом адміністрацію президента, на її шляху ставав не ОМОН, а дяді з Народного Фронту, які говорили: "Давайте ми не будемо сьогодні воювати, а проведемо рішучий мітинг, на якому приймемо безкомпромісну резолюцію. А через тиждень зберемо ще один мітинг". І на кожний черговий мітинг приходило все менше людей. Складність здійснення революції в Бєларусі полягає в тому, що там є лише один революціонер — Лукашенко.

Олександр Поліщук

ЯК Я БУВ СИНОМ ПРЕЗИДЕНТА ЛУКАШЕНКА.

ПОСТМОДЕРНІСТСЬКА ІСТОРІЯ КОХАННЯ.

Ми познайомились у Мінську в п'ятницю, 26 квітня. Організатори демонстрації від БНФ очікували на підхід волгоградського "Витязя", тому початок демонстрації затримався до п'ятої години вечора.

На весняній прохолоді багатотисячний натовп, розбившись на гуртки, задумвливо перебирав ногами. В такій обстановці мимоволі зважаєш на жінок. Звернув увагу і я. Як тоді, так і зараз, питання вибору не стояло. "Третім декретом Української держави буде визначено, Що жінки зобов'язані мати ноги не коротше 110 см". Це одностайне переконання склалося ще в Придністров'ї, коли чарівні студентки Тираспольського педінституту вражали нас своїми формами.

Тут така була одна. Понад натовпом підносилася її русява голова на гордовитій шиї. Бєларуські жінки вз-галі за своїм розвитком значно перевершують місцевих чоловіків. Я ледь не написав "у зовнішності", але вчасно зупинився (можуть невірно зрозуміти). До того ж, вони відрізняються і похвальною схильністю до конспірації. Жодна з наших супутниць в електричці так і не зізналася в меті свого візиту до Мінська, хоча після цього деякі особи сновигали у мітинговому натовпі.

Спалах політичної активності серед бєларуської молоді цілком зрозумілий. Відрізані від бізнесу і злочинності молоді люди жіночої і чоловічої статі мимоволі присвячують своє дозвілля різноманітним ідеям. Загальна культурна й історична, не хочу сказати — відсталість, скорше консервативність Бєларусі сприяє відродженню таких екзотичних для Росії явищ, як анархісти чи есери. Дійсно, коли на одній з вулочок старого Гродно або на ринкових площах ловиш себе на якійсь думці, то це, як правило, думка про польське повстання 1863-64 рр. чи революції 1905-07 рр. у Королівстві Польському.

Я пабитий, парезаний Я пашитий, пастреляний А коханни сваим недаречним Як зможу, так буду спяваць.

Це містечкове танго — гімн нашого кохання. Та це було пізніше. А поки що я обережно наблизився і завів розмову на споконвічну тему "Жінка та соціалізм" (Август Бебель), особливо наголошуючи на "національному питанні в Австро-Угорщині".

Тут пролунала команда, і УНСО рушило вперед, спрямовуючи маси сябрів на щити і кийки ОМОНу. "Любити народ — це водити його (за ніс) під картеч". Обов'язки командира вмить вибили з голови і образ милої мінчанки, і мої грішні думки.

На мосту над автомобільною розв'язкою ми повалили першу барикаду. Нічого особливо страшного — три-чотири міліцейських легковики, за ними рідкий кордон ППС (патрульно-постової служби). Мобілізовані нашвидкуруч. Навіть без шоломів.

В одну мить машини були перевернуті, людське море залило оборонців. Ошалілі від крамольної думки, що от, виявляється, так просто можна побити ментів, мирні громадяни поспішали вилити свої накопичені роками образи на блюстителів порядку. Виникла давка.

Це цілком зрозуміле почуття ненавісті — "наша міліція нас береже, спочатку спіймає, потім стереже" — завадило нашим тактичним планам. Попереду виднілися шоломи смоленського ОМОНу. Потрібно було кинути на стіну щитів клин соплемінників. Але для цього їх належало відірвати від останніх міліціонерів, що мляво відбивалися.

Я сміливо вклинився у натовп. Попереду, лише в кількох кроках на висоті моїх очей замайоріла знайома спідниця. Випроставшись на весь зріст, нависаючи над головами передніх, дама мого серця люто колотила тим, що залишилося від парасольки, по головах "ецилопів"... Я мимоволі ухопився за те, що бачив, і відчув сталь напружених м'язів: дама, ймовірно, займалася веслуванням. Вона обернулася:

— Так що ви там казали за національну революцію?

Клянусь, я завагався. Згадався Париж, літо 1968 року, прекрасний фільм з П'єром Рішаром, одна з героїнь — "Біла Ластівка".

Невже і зі мною трапиться це диво — знайти серед ВСЬОГО цього божевілля когось, хто зможе бути тобі більше, ніж другом (я маю на увазі жінок).

... І поїзд тліє догораючи,

І ти, висока до зірок,

Крізь замінований місток

Ідеш, страх смерті попираючи.

... Атака не вдалася, і ми програли кампанію. У 1410 році смоленським полкам вдалося змінити навіть перебіг Грюнвальдської битви. На оточеному зі всіх боків міліцейськими кордонами п'ятачку ще кипіли митингові пристрасті, коли я прийняв рішення відступати. "Ми відступаємо, й тих, що відстануть, нехай заберуть дябли". Але ще слід було це якось організувати. На моїх очах міліцейський "бобик" різко загальмував біля групки пішоходів. Зі швидкістю зайця "Сірий" кинувся під колеса машин. На удачу, "зіб'ють — не зіб'ють", він перетинав одну за одною смуги зі жвавим рухом. Менти не відставали.

На мить я забув про найперший обов'язок: порятування священного стягу (власної шкіри). Так хотілося, аби "Сірий" втік. Погоня переховалася в якомусь підворітті. "Господи, якщо Ти єси..." І тут, утретє, як у казці, мене гукнули. Моя знайома з подругою, наче нічого не було, покидала майдан. Я підхопив обох дам попід руки і, трохи голосніше звичайного розповідаючи грузинські анекдоти (Грізлі? Нєт, рукамі задавілі!), ми проминули кільце оточення. В гуртожитку на нас чекав чай — "ге-бата", як говорять на захід від "лінії Сталіна".

В обіймах цієї дами я і прокинувся в суботу 17 жовтня 1996 року. Вдивляючись у сині сутінки світанку за вікном, якийсь час я лежав непорушно, зважуючи всі "за" і "проти". З одного боку, їсти в хаті було вже нічого, традиційна опівнічна "гербата" у вигляді ріденького чаю починала пригнічувати. З іншого боку, характер справи, що очікувала на мене, і день, на який вона припадала, не залишали ніяких сумнівів щодо її закінчення. "По суботах ми більше не воюємо", — промовляє один із завітів Провідника. Саме на цей день припадають найбільші втрати в усіх операціях УНСО. "Ну його до біса, може, не йти?" Але "йти" було треба. Положення зобов'язувало.

На куту Володарського (біля в'язниці) мої сумніви підтвердилися. Ряди міліції перекривали тротуари, перевіряли документи у перехожих, шмонали молодь, а найбільш підозрілих завантажували до автозаків. Саме це в роки німецької окупації іменувалося облавою. У натовпі я мимоволі уповільнив кроки, лихоманливо обмацуючи кишені. Посвідчення "Євразії" — оно з двоголовим орлом, знадобиться, посвідчення "Преса" теж покатать,