Жозеф Фуше. Портрет політичного діяча - Стефан Цвейг

і допомоги. І коли у французькому парламенті з якогось іншого приводу обговорювали питання про повернення вигнанців, то про Фуше згадали без ненависті й без цікавості. Трьох років, відколи він полишив світову сцену, вистачило, щоб забули великого актора, що неперевершено грав усі свої ролі. Над ним скляним катафалком виросло мовчання. На світі нема вже ніякого герцоґа Отрантського, а тільки старий, утомлений і озлоблений, самотній і чужий чоловік буркотливо шпацирує нудними лінцькими вуличками. Де-не-де який постачальник чи крамар люб’язно здійме капелюха перед згорбленим страдником — поза тим ніхто в світі вже не знає і не згадує про нього. Історія, той прокурор вічності, найжорстокіше помстилась чоловікові, що завше думав лише про минуще: вона поховала його живцем.

Такий був забутий герцоґ Отрантський, що ніхто, крім кількох австрійських поліційних урядовців, не помітив, що 1819 року Метерніх зрештою дозволив герцоґові Отрантському перебратися до Трієста, знаючи з надійного джерела, що цю дрібну милість надано вмирущому. Бездіяльність більше змучила й зруйнувала того невпокійного чоловіка, що аж горів до роботи, ніж тридцять років підневільної праці. Почали відмовляти легені, суворий клімат був уже не для нього, тож Метерніх вибрав йому для смерті сонячну місцину — Трієст. Там іноді можна було бачити зруйнованого чоловіка, що важкою ходою дибав на відправу і, зчепивши руки, ставав попереду лав на­вколішки: колишній Жозеф Фуше, що двадцять п’ять років тому власноруч розбивав розп’яття на вівтарях, тепер з понурою сивою головою уклякає перед «сміховинними символами забобону», а може, часом його навіть хапала туга за спокійними трапезнами його давнього монастиря. Десь там у ньому щось цілковито змінилося, давній боєць і често­любець прагне миру з усіма своїми ворогами. До Фуше навідуються й довірчо розводяться про минувшину брати й сестри його великого супротивника — Наполеона, — теж давно вже випхані й забуті світом. Усі відвідувачі вражені лагідністю цього знесиленого діда. Нужденна тінь уже нічим не нагадує страхітливого й небезпечного чоловіка, що двадцять років баламутив світом і поставив навколішки наймогутніших людей своєї доби. Він прагне тільки миру, миру й доброї смерті. І справді, в свої останні години Фуше таки досягає миру з Богом і людьми. Миру з Богом: колишній войовничий атеїст, гонитель християнства, руйнач вівтарів наприкінці грудня запрошує «гидомирного брехуна» (як називав він їх за буйного свого якобінства), тобто священика, і з побожно складеними руками приймає останнє причастя. Миру з людьми: за кілька днів до смерті звелів синові відкрити письмовий стіл і витягти всі папери. Розпалили великий вогонь, укинули туди сотні й тисячі листів, імовірно, й значну частину страхітливих мемуарів, перед якими тремтіли сотні людей. Було це слабкістю вмирущого або ж останнім запізнілим добром, страхом перед прийдешнім або глибокою байдужі­стю — хай там як, але все, що могло когось скомпрометувати, чим можна помститися ворогам, уже на смертному одрі він знищив з якимсь зовсім новим і майже побожним милосердям. Замість слави і влади, втомившись від людей і життя, він уперше шукає іншого щастя — забуття.

26 грудня 1820 року в Трієсті на березі південного моря скінчилося це незвичайне життя з такою мінливою долею, почавшись колись у гавані північного моря. 28 грудня тіло невтомного погонича й вигнанця поклали на довічний спочинок. Звістка про смерть славетного герцоґа Отрантського відразу по тому не зворухнула значної цікавості у світі. Тільки легенький блідавий димок спогадів ледь знявся над його погаслим ім’ям і майже безслідно зник у роз’яснілому небі доби.

Та через чотири роки знову збурився неспокій. Пішла чутка, що публікуються мемуари Найстрахітливішого, і чимало всіляких володарів, чимало отих квапливих, що занадто зухвало кидались на Поваленого, аж здригнулися від холоду межи пліч: невже справді заговорять з могили ті страхітні вуста? Невже з мороку полідійних шухляд на світ Божий вийдуть приховані документи, надто довірливі листи й компрометивні свідчення, виявивши свою вбивчу наклепницьку силу? Але навіть по смерті Фуше зберіг собі вірність. Мемуари, що їх спритний книготоргівець видав 1824 року в Парижі, були такі ж ненадійні, як і сам Фуше. Навіть з могили цей упертий мовчун не розповів усієї правди, навіть у могилі ревно береже свої таємниці, не розкрившись, а зостаючись непевною, таємничою, присмерковою постаттю. Проте саме цим нена­станно й приваблює інквізиторська гра, в якій він набув такої вправності: йдучи невловним слідом цілого й завершеного життя, простеживши мінливу долю, в цьому найвидатнішому діячі ми прозираємо духовну сутність політика.

Примітки
1

«Незвичайного генія» (франц.). (Тут і далі примітки перекладача).

(обратно) 2

«Найрозумнішою головою, яку я знаю» (франц.).

(обратно) 3

«Темна справа» (франц.).

(обратно) 4

«Друзів конституції» (франц.).

(обратно) 5

«Паскудні багатії» (франц.).

(обратно) 6

«Мерзенні й ганебні метали» (франц.).

(обратно) 7