Жозеф Фуше. Портрет політичного діяча - Стефан Цвейг
Наступного дня надійшли союзницькі армії. Згідно з таємною домовленістю, вони посіли Тюїльрі й просто замкнули двері перед депутатами. Це й дало такий бажаний привід нібито заскоченому Фуше запропонувати колеґам на знак протесту проти баґнетів розпустити уряд. Одурені вхопилися за той патетичний жест — отож, як і домовлялися, трон раптом звільнився, цілий день у Парижі не було ніякого уряду. Досить було Людовіку XVIII серед вітальних гуків зраділої юрби, зібраної грошима його нового міністра поліції, підступити до брами, як його з захватом проголосили рятівником: Франція знову стала королівством.
Аж тепер збагнули колеґи Фуше, як спритно він переграв їх. З «Монітора» дізналися й про те, за скільки продався. Тоді прорвався гнів у добропорядного, розважливого й невразливого (лише трохи обмеженого) Карно. «Ну, зраднику, куди ти зашлеш мене тепер?» — зневажливо гукає він новоспеченому роялістському міністру поліції.
Не менш зневажливо відповів йому й Фуше: «Куди хочеш, йолопе».
Цим лаконічним характерним діалогом двох колишніх якобінців, останніх, що зосталися після 9 термідора, скінчилася дивовижна драма нового часу, революція та її блискітлива фантасмагорія — Наполеонів похід крізь історію. Доба героїчних авантюр минулася, настали міщанські часи.
Розділ IX. Падіння й непам’ять1815—1820 рр.
28 червня 1815 року — минулися вже Сто днів Наполеонової інтермедії — в розкішній кареті, запряженій білими винохідцями, король Людовік XVIII знову дістався до свого міста Парижа. Прийняття було надзвичайне. Фуше таки добре попрацював. Захоплені юрмиська обступили карету, на будинках майоріли білі корогви, а де не було їх, там поквапом до ціпків поприв’язували рушники й скатертини, повистромлявши їх з вікон. Увечері місто запалало тисячами вогнів, від надміру радощів танцювали навіть з офіцерами англійських і прусських окупаційних військ. Ані жодного ворожого гуку, завбачливо розставлена жандармерія була просто непотрібною; справді, Жозеф Фуше, новий міністр поліції найхристияннішого короля, сумлінно подбав про свого нового господаря. В Тюїльрі, в палаці, де ще місяць тому він шанобливо виказував себе найвірнішим перед імператором Наполеоном, герцоґ Отрантський чекає на короля Людовіка XVIII, брата «тирана», якого він у цьому ж будинку двадцять два роки тому прирік на смерть. Та тепер він низько й святобливо схиляється перед нащадком Людовіка Святого, а свої листи підписує так: «З шанобою найвірніший і найвідданіший підданий Вашої Величності» (так воно буквально й було десь у десятку його власноручних дописів). З усіх несамовитих стрибків його акробатичної вдачі на політичній линві це був найзухваліший, але й останній. На перший погляд справді може видатись, ніби почалось у нього все чудово. Доки король ще не всівся міцно на троні, він цупко тримається за такого собі пана Фуше. Та й потім: попервах ще можна скористатися цим Фіґаро, що так ловко тямить жонґлювати навсібіч. Спершу для виборів, бо ж треба забезпечити дворові надійну більшість у народному парламенті, і для цього «випробуваний» республіканець і представник народу послужив неоціненним загоничем. Крім того, треба залагодити всілякі невтішні криваві справунки, — то чом не скористатися цією потертою рукавицею? Потім її можна викинути, не забруднивши своїх королівських ручок.
Один такий справунок був залагоджений просто в найперші дні. Ще на вигнанні король урочисто обіцяв, що дасть амністію й ніколи не переслідуватиме тих, хто під час Ста днів знову служив прийшлому узурпаторові. Та з-за столу чоловік підводиться вже іншим: рідко коли королі вважають себе зобов’язаними дотримуватися того, що обіцяли, бувши претендентами на корону. Тепер, коли король уже міцно сидів у сідлі, найзапекліші роялісти, пишаючись власною вірністю, почали вимагати, щоб він покарав усіх тих, хто на Сто днів відпав від білої лілеї. Цупко затиснений вимогами роялістів, що завжди були більшими роялістами, ніж сам король, Людовік XVIII мусив, урешті, податися. А міністрові поліції припала марудна робота укладати проскрипційні списки.
Прикрим було це доручення для герцоґа Отрантського. Чи справді слід карати людей за такі дрібниці — правду кажучи, тільки за те, що вони вчинили найрозумніше й перекинулись до сильнішого, до переможця? Крім того, міністр поліції найхристияннішого короля згадує, що за всіма законами першим ім’ям у такому списку неблагонадійних має стояти ім’я герцоґа Отрантського, Наполеонового міністра поліції, отже, його власне ім’я. Господи, ну й прикра ситуація! Фуше відразу хитрощами намагається спекатись цього невтішного доручення. Замість списку, що містив би, як бажано, тридцять-сорок імен головних винуватців, Фуше, здивувавши всіх, приносить кілька великих аркушів, де було триста-чотириста, а багато хто казав, що й тисяча імен, і вимагає покарати всіх або нікого. На таке, сподівається він, король усе ж не наважиться, й таким чином буде кінець цій дратливій справі, та, на жаль, міністрів очолював такий самий лис, як і він, — Талейран. Той одразу прикметив, що Фуше ця піґулка гірко смакує, і тим ревніше заходився, щоб її таки проковтнули. Він безжально покреслив списки Фуше, аж поки залишилося сорок вісім імен, і доручає йому прикрий клопіт підготувати й підписати своїм ім’ям накази про вигнання й смертні вироки.
Найрозумнішим для Фуше було б тепер узяти капелюха й зачинити знадвору палацні двері. Але тут ще виразніше проступило найслабше місце Фуше: його честолюбство мало всякого розуму, тільки одного бракувало — він не міг вчасно зректися. Фуше ліпше терпіти неласку, ненависть і злобу,
