Жозеф Фуше. Портрет політичного діяча - Стефан Цвейг
Або, власне, не бракувало жодного. Ім’я герцоґа Отрантського теж стояло на тому аркуші. Але не в тексті серед імен звинувачених і оголошених поза законом Наполеонових міністрів, а нижче, як ім’я королівського міністра, що всіх своїх товаришів посилав на смерть і вигнання, — як ім’я ката.
За такий страхітливий удар, що, розтоптавши власне сумління, зробив для нього колишній якобінець, король, звичайно, не міг бодай якось не віддячити. Жозефові Фуше, герцоґові Отрантському, тепер засвідчили останню, найвищу шану. Бувши п’ять років удівцем, він вирішив одружитися знову — та ще й замислив той самий чоловік, що колись так люто жадав «крові аристократів», і собі поєднатися шлюбно з блакитною кров’ю, побратися з графинею Кастелян, родовитою аристократкою, отже, «членом тієї злочинної зграї, що має впасти під мечем закону», як залюбки свого часу проповідував він у Невері. Та відтоді — й цьому не бракує найрізноманітніших переконливих доказів — колишній Якобін Якобінович, кривавий Жозеф Фуше, ґрунтовно змінив свої погляди, бо якщо тепер, 1 серпня 1815 року, йде до церкви, все відбувається вже не так, як 1793-го, коли «ганебні символи фанатизму» — вівтарі та розп’яття — він розбивав молотком: разом зі шляхетною нареченою він сумирно чекає благословення від чоловіка в митрі, яку, нехай читач пригадає, 1793 року глумливо настромляли на ослячі вуха. За давнім шляхетським звичаєм — таж герцоґ Отрантський знає, що воно годиться робити, одружуючись із графинею Кастелян, — шлюбний контракт підписали представники найзначніших вельможних родин. А першим свідком manu propria[46] цей унікальний у світовій історії документ підписав Людовік XVIII, ставши найгіднішим і найнегіднішим свідком убивці свого брата.
Це вже багато, незмірно багато. І вже навіть занадто. Бо саме це крайнє зухвальство, коли «régicide», королевбивця, просить за шлюбного свідка брата ґільйотинованого короля, породило в аристократичних колах величезне невдоволення. Цей жалюгідний перекинчик, рояліст з учорашнього дня, бурчали вони, поводиться так, ніби й справді належить до двору й аристократії. Навіщо, власне, послуговуватись отакими людьми, «le plus dégoûtant reste de la révolution», останнім найбруднішим покидьком революції, що плямує міністерство своєю огидною присутністю? Звичайно, він допоміг королю знов уступити до Парижа, підписав своїми продажними руками наказ, оголосивши найкращих людей Франції поза законом. А тепер нехай забирається! Ті самі аристократи, які тиснули на короля, що аж тупцяв з нетерплячки перед паризькою брамою, щоб той, аби ввійти до Парижа без проливу крові, неодмінно наставив міністром герцоґа Отрантського, — ті самі пани враз уже й знати не хочуть ніякого герцоґа Отрантського, а лиш уперто згадують про такого собі Жозефа Фуше, що гарматними залпами в Ліоні винищив сотні священиків та аристократів і вимагав смерті Людовіка XVI. Раптом зауважує герцоґ Отрантський, ідучи королівськими передпокоями, що чимало шляхетних панів уже не вітаються з ним або з викличною зневагою повертаються плечима. Проти «Mitrailleur de Lyon» несподівано з’явились і пішли по руках аґітки, нове патріотичне товариство «Francs régénérés»[47] — попередник «Camelots du roi»[48] і «Молодої Угорщини» — на зборах уже прямо вимагає, щоб лілейна корогва нарешті очистилася від ганебної плями.
Та Фуше не піддасться так легко, коли йдеться про владу, він міцно вхопив її зубами. В таємних повідомленнях шпигуна, що стежив за ним у ті дні, читаємо, що Фуше крутивсь навсібіч, аби десь учепитись. Зрештою, є ще в країні ворожі державці, вони можуть захистити його від цих надто закоролілих королівських слуг. Фуше ходить до російського імператора, цілі години щодня розмовляє з Велінґтоном та англійським послом, удається до найможливіших дипломатичних підкопів, щоб прихилити народ, підбуривши його проти чужоземних військ, і водночас залякує короля, прибріхуючи в доповідях. Своїм оборонцем до Людовіка XVIII посилає переможця при Ватерлоо, мобілізує банкірів, жінок і останніх друзів. Ні, він не хоче забиратись, він надто дорого заплатив сумлінням за посаду й тому борониться відчайдушно. І справді, кілька тижнів йому вдається, коли він, мов досвідчений пловець, то ляже на бік, то перекинеться на спину, триматись на політичній водоверті. Ввесь цей час, як повідомляє той шпигун, Фуше на позір має добрі надії на майбутнє, мабуть, вони й справді такі були. Адже двадцять п’ять років йому завжди щастило видряпуватись нагору. Якщо він упорався з Наполеоном і Робесп’єром, то навіщо перейматися кількома простакуватими аристократами! Віддавна зневажаючи людей, Фуше не боїться їх: адже він переграв і пережив найвидатніших діячів світової історії.
Та одного все ж не навчився цей старий кондотьєр, цей витончений людознавець, — і ніхто не може цього навчитися: воювати з привидами. Одне він забув: королівським двором, наче мстива Ерінія, ходить привид минувшини. Це герцоґиня Анґулемська, рідна донька Людовіка XVI й Марії Антуанетти, єдина з родини, що уникнула тієї страшної різанини. Хай там що, король Людовік XVIII ще міг пробачити Фуше; зрештою, цьому якобінцеві він завдячував королівський трон, а така спадщина часто полегшує (історія може засвідчити) братернє горе навіть серед найвищих верств. Йому вибачати легко, він не відчув на собі тієї моторошної доби, натомість герцоґиня Анґулемська пам’ятає своє страхітливе й скривавлене дитинство. Її спогади незабутні, а ненависть незгасна, забагато вистраждала вона душею і тілом, щоб простити цьому якобінцеві, цьому страшидлові. Вона тремтить на згадку про страхітливий вечір у замку Сен-Клу, коли була ще дитиною, а юрба санкюлотів замордувала охоронців і,
