Жозеф Фуше. Портрет політичного діяча - Стефан Цвейг

залишаючи криваві сліди, вдерлася до її батька-матері. Пережила вона й вечір, коли, запхані вчотирьох до карети — батько, мати, брат (пекар, пекариха й пекарчата) — серед глумливого й верескливого з’юрмиська, щомиті сподіваючись смерті, вони знову були доправлені в Тюїльрі до Парижа. Пережила вона й 10 серпня, коли міська потолоч сокирами розчахнула двері до покоїв її матері, а батькові глузливо начепили на голову червоного ковпака й пікою вперлись у груди. Вона пригадувала моторошні дні ув’язнення в Тамплі і страшні хвилини, коли заплилу кров’ю голову герцоґині Ламбаль, приятельки їхньої матері, з розпущеними, злиплими від крові косами підняли на вістря піки й піднесли до вікна. Й хіба можна забути вечір прощання з батьком, коли того вели на ґільйотину? А прощання з недорослим братом, якого в тісній камері кинули вошивіти й подихати? І як не згадувати приятелів Фуше в червоних ковпаках, що цілими днями випитували й мучили її, бо на процесі проти королеви вона мала засвідчити вигадану розпу­сту своєї матері Марії Антуанетти з її малим сином? І як стерти з пам’яті мить, коли з її обіймів видерли матір і підвода з нею погуркотіла бруківкою на ґільйотину? Ні, донька Людовіка XVI й Марії Антуанетти, в’язень Тамплю, всі ці жахіття, на відміну від Людовіка XVIII, не вичитала з газет і не почула з третіх вуст — усі вони недосяжно глибоко запеклися в її переляканій, висхлій, змученій і сплюндрованій дитячій душі. Її ненависть до вбивць свого батька, до катів своєї матері, до страховидел з її дитин­ства — якобінців і революціонерів — була неминущою і ще не відомщеною.

Таке не забувається. Вона присягнула ніколи й нізащо не подавати руки й не дихати одним повітрям в одному покої з міністром свого дядька, зі співубивцею свого батька — Фуше. Перед усім двором відверто й виклично виявляла вона міністрові свою зневагу і ненависть. Вона не ходить на жоден бал, на жодну виставу, де присутній отой королевбивця, зрадник власних переконань, і її неприхована, відкрита, глузлива й фанатична зневага до перекинчика мало-помалу, мов ударами батога, розбудила приспану честь усіх інших. Зрештою всі як один члени королівської родини вимагають від Людовіка XVIII, щоб тепер, коли його владі ніщо не загрожує, він із соромом і ганьбою вигнав із Тюїльрі вбивцю брата.

Неохоче, як ми пам’ятаємо, й лише тому, що він був конче потрібен, згодився Людовік XVIII взяти накинутого йому Жозефа Фуше міністром. З охотою, ба навіть із раді­стю дає він йому тепер, коли той уже став непотрібним, відставку. «Щоб бідолашна герцоґиня не харапудилась, бачачи це мерзенне обличчя», — каже він сміючись про чоловіка, що й досі бездогадно підписується його «найвірнішим слугою». І Талейран, ще один перекинчик, отримує королівський наказ: дати втямки своєму товаришеві по Конвенту й Наполеоновій добі, що в Тюїльрі вже не бажана його присутність.

Радо береться Талейран за таке доручення. Бо й так було йому важко повертати вітрилом на стрімкому роялістському вітрі. Отож він сподівається, що, скинувши баласт, його щасливий корабель якнайліпше триматиметься на воді. А найтяжчим баластом у його кабінеті був королевбивця, його давній сподвижник Фуше. Жбурнути його за борт — цю нібито нелегку справу він залагодив із чарівливим спритом світської людини. Не брутально і не врочисто сказав йому про відставку — ні, давній знавець манер, суверенний аристократ, обирає чудовий спосіб дати втямки, що нині дзиґарі пана Фуше нарешті вже пробамкали дванадцяту. Цей останній аристократ XVIII ст. свої комедійні сцени та інтриґи неодмінно ставив із салонними декораціями, тож і цього разу брутальну відставку він прибрав у найвишуканішу форму. 14 грудня Талейран і Фуше зустрілись у якомусь вечірньому товаристві. Люди собі їли, про щось говорили, базікали, й надто вже Талейран був у чудовому гуморі. Цілий гурт зібрався круг нього: вродливі жінки, поважні достойники, молодь — усі з цікавістю збилися докупи, слухаючи цього неперевершеного оповідача. І справді, сьогодні його мова була аж надто чарівною. Він згадував давноминулі дні, коли, тікаючи від наказу про арешт, підписаного Конвентом, мусив податись до Америки. Натхненно вихваляє він ту незвичайну країну. Ах, як там добре: непрохідні ліси, споконвіку населені племенами червоношкірих, потужні, нездоланні річки, стрімкий Потомак і величезне озеро Ері; а серед того героїчного й романтичного світу нова генерація, гартована, діяльна й дужа, виплекана у війнах, залюблена у свободу. Тамтешні закони просто приголомшують, а можливостей народу уявити не можна. Там є чого вчитися, там у тисячі разів гостріше, ніж у нашій зужитій Європі, можна відчути нове, краще майбутнє! Там треба жити, там треба діяти, — вигукує він у захваті, і, на його думку, жодна посада не така привабна, як місце посла в Сполучених Штатах...

Раптом він уриває свій, здавалося, невдаваний захват і звертається до Фуше: «Герцоґу Отрантський, а ви б не хотіли обійняти таку посаду?»

Фуше зблід. Він збагнув. Усередині все аж трусилося з люті — як спритно і вправно, перед усім людом, перед цілим двором старий лис випхав за двері його міністерського стільця. Фуше промовчав. Та через кілька хвилин зібрався, поїхав додому й написав рапорт про відставку. Талейран і досі не втрачав доброго гумору, а по дорозі додому з кривим усміхом довірився друзям: «Цього разу я нарешті скрутив йому в’язи».

Аби чим-небудь запнути перед народом те, як немилосердно вигнали Фуше, відставному міністрові pro forma запропонували іншу дрібну посаду. Тож у «Моніторі» не стояло, що «régicide», королевбивця, Жозеф Фуше пішов у відставку з посади міністра поліції, а можна було прочитати, що його величність король Людовік XVIII зволив його світлість герцоґа Отрантського призначити послом при Дрезденському дворі. Зрозуміло, всі сподівалися, що Фуше відмовиться від цієї цілком безвартісної посади, що вже не відповідала ні його становищу, ні місцю, яке він посів у історії. Та де там! Мавши бодай краплю здорового глузду, Фуше збагнув би, що для нього, королевбивці, остаточно й без вороття скінчилося служіння реакційному королівству, що за кілька місяців навіть ті жалюгідні кістки вирвуть у нього з пащі. Але пекуча зголоднілість за владою зробила цю колись таку зухвалу вовчу душу цілком собачою. Точнісінько, як Наполеон, що до останньої миті судомно чіплявся не тільки за трон, а й за просту принаду імператорського титулу, ба навіть іще принизливіше