Жозеф Фуше. Портрет політичного діяча - Стефан Цвейг

class="book">Двадцять п’ять років цей невловний проноза все ви­слизав від долі, що так часто от-от уже мала схопити його. Тепер, коли він урешті простерся на землі, доля безжально кинулась на Поваленого. Сконавши як політик, Жозеф Фуше в Празі, вже як приватна особа, зазнав іще однієї найболючішої Каноси: жоден романіст не знайшов би значнішого символу його морального приниження, ніж дав той дрібний епізод, що стався 1817 року. Трагічному тепер товаришила страхітлива карикатура будь-якого нещастя: сміховинність. Був принижений не тільки політик, а й шлюбний чоловік. Візьміть на себе клопіт здогадатися, що не кохання пов’язало свого часу двадцятишестирічну гарну, мов намальовану аристократку з п’ятдесятишестирічним удівцем з облізлою головою й блідим обличчям мерця. Але 1815 року цей малопривабливий наречений був другим за багатством у Франції, двадцятиразовим мільйонером, світлістю, герцоґом і шанованим міністром його найхристияннішої величності, — тому й спокусилася добропорядна, але збідніла провінційна графиня цілком обґрунтованою надією стати однією з найблискучіших жінок Франції на балах при дворі і в Сен-Жерменському передмісті. Справді, початок був повен обіцянок: своєю високою персоною його величність зволили самі підготувати шлюбний контракт, аристократія і двір тиснулися з вітаннями; щоб мати герцоґиню Отрантську за господиню, змагалися між собою пишний палац у Парижі, два маєтки й суто князівський замок у Провансі. За такі розкоші й двадцять мільйонів честолюбна жінка продасться й пісному, лискучому, жовтому, немов перґамент, п’ятдесятишестирічному чоловікові. Та продала кваплива графиня прекрасну свою молодість за чортове золото, бо ж одразу після медового місяця з’ясувалося, що вона стала не дружиною вельмишановного державного міністра, а жінкою найбільш осміюваного й ненависного чоловіка Франції, зацькованого й вигнаного з країни, зневаженого всім світом «пана» Фуше — герцоґ з усією своєю пишнотою зник, немов заклятий, їй лишилось озлоблене, жовчне старе луб’я. Отож не було вже великою несподіванкою, що в Празі між цією двадцятишестирічною жінкою й молодим Тібодо, сином теж вигнаного старого республіканця, заснувалась «amitié amoureuse», про яку докладно й не відомо, наскільки вона була лиш amitié, дружбою, й наскільки amoureuse, любовною. Та дійшло до збурливих дій, Фуше закрив свій дім для молодого Тібодо, і, на превеликий жаль, цей по­дружній розбрат не залишився таємницею. Роялістські газети, виглядаючи кожної нагоди оперіщити батогом того, перед ким тремтіли стільки років, опублікували злостиві зауваги з приводу його хатніх розчарувань, ширили, чаруючи читача, грубу брехню, нібито в Празі молода герцоґиня Отрантська від старого цапа скочила через пліт із коханцем. Незабаром, навідуючись у празькі товариства, герцоґ Отрантський помітив, що дами насилу стримуються від по­смішок та іронічних поглядів, порівнюючи молоду квітучу жінку і його власну непривабливу постать. Тепер старий виробник пліток, одвічний ловець балачок і скандалів, на власній шкурі відчув, як воно зле, коли стаєш жертвою злісних наклепів, і що такі обмови здолати не можна, найрозумніше — просто втекти від них. Аж тепер, коли сталося лихо, він побачив незмірність свого падіння, і його празьке вигнання стало для нього пеклом. Знову він звертається до князя Метерніха за дозволом полишити нестерпне місто й переїхати куди-інде в межах Австрії. Та його ще змушують чекати. Нарешті Метерніх милостиво дозволив перебратися до Лінца. Туди покірно подався тепер розчарований і втомлений чоловік, ховаючись від ненависті й глуму колись підвладного йому світу.

Лінц — в Австрії завжди регочуть, коли хто згадує це місто, бо вираз «живу у Лінці я» несамохіть римується зі словом «провінція». Дрібні буржуа, що повиходили з селян, корабельники, ремісники, люди здебільшого бідні, лише кілька домів австрійського родовитого земельного дворянства. Вже нема, як у Празі, значних і славетних традицій, нема Опери, нема бібліотеки, театру, ніяких гомінких дворянських балів, жодних бодай малих свят — достеменне сонне селянське провінційне містечко, де тільки віку доживати. В ньому й оселився старий чоловік із двома молодими жінками, майже перевесницями: дружиною і дочкою. Він винаймив розкішний будинок, звелівши спершу опорядити його, чим дуже втішив лінцьких крамарів і постачальників, які досі в своїх мурах ніколи й не бачили такого мільйонера. Кілька родин подбало, щоб зав’язати стосунки з цікавим і, хай там що, але через купу грошей ще й видатним чужинцем. Зате дворянство дуже відчутно давало взнаки природженій графині Кастелян, що синові дрібного торгівця, тому «панові» Фуше аж тільки Наполеон (що й сам був для них авантюрником) начепив на висхлі плечі герцоґську мантію. Урядовці знов-таки мали таємний наказ із Відня якомога менше спілкуватися з ним, і колись такий ревний і невтомний діяч жив цілком ізольовано, майже відрубано від світу. Один сучасник у своїх мемуарах дуже пластично зобразив становище Фуше на якомусь людному балу: «Впадало у вічі, як вишукано вбрана герцоґиня, а сам Фуше — з недбальством. Він був середнього зросту, повний, але не гладкий, з бридким обличчям. На бали він неодмінно приходив у блакитному фраку з золотими ґудзиками, в білих панталонах і білих панчохах. Мав на грудях великий австрійський орден Леопольда. Звичайно стояв самотою коло грубки й придивлявся до танців. Дивлячись, як самотньо й покинуто стоїть колись всемогутній міністр Французької імперії й радіє, коли хто з урядовців перекинеться з ним словом або запропонує партію в шахи, мені несамохіть набігали думки про минущість усієї земної влади й величі».

Єдине почуття аж до останньої миті живило непогамовного духом чоловіка: надія колись іще раз сягнути політичних висот. Утомлений, вироблений, трохи незграбний і вже навіть обрезклий, він ніяк не може позбутися свого божевілля, мовляв, його — з такими заслугами — знову мають закликати до роботи, знов, як уже не раз, доля витягне його з мороку й поверне до божественної світової політичної гри. Потаємці він невпинно листується зі своїми приятелями у Франції, старий павук і далі снує потаємні тенета, але на лінцьких горищах уже ніхто їх не бачить. Під прибраним ім’ям він публікує «Нотатки сучасника про герцоґа Отрантського», таке собі анонімне славослів’я, де його талант і вдача подані в найживіших, майже ліричних тонах, а водночас, щоб настрашити ворогів, у приватних листах старанно наголошує, що герцоґ Отрантський пише мемуари, й буцімто їх одразу видасть Брокгауз, і вони будуть присвячені Людовікові XVIII. Цим він хоче нагадати через край знахабнілим, що в колишнього міністра поліції досі є кілька стріл у сагайдаку, та ще й зі смертельною отрутою. Але дивно: ніхто вже не боїться його, ніхто не випускає його з Лінца, ніхто не думає покликати чи взяти його, ніхто не прагне його порад