Леді Африка - Пола Маклейн
Ще за два роки до цього Моллісону не вдався подібний політ, — і з того часу всі лише мріяли про літак, здатний подолати таку відстань, але в Джейсі було більше грошей, ніж він міг витратити, й іскра в душі. І так сталося, що був безмежний океан, тисячі кілометрів крижаного незайманого повітря, невипробуваний ніким шлях — і жодного літака. «Хочеш ризикнути?»
Очі Джейсі блищали, мов агати. Я дивилася в них і думала про те, що його вродлива дружина Майя у білій шовковій сукні та з ідеально укладеним волоссям мала би бути тут, але вона загинула багато років тому під час звичайного навчального польоту поблизу Найробі ясної безвітряної днини. Її смерть була першою трагедією в повітрі, яка зачепила нас, але виявилася не останньою. Багато інших любих привидів спалахували в темряві минулого, у зблисках світла, що вигравали краєчками наших келихів з вином, нагадуючи про те, якими ті люди були чудовими відчайдухами. Насправді, мені не потрібно нагадувати. Я не забувала про них ні на мить — і коли побачила погляд Джейсі, якось відчула, що навіть готова підпустити їх ще ближче. «Так», — відповіла я, а потім повторила це знову.
Це відбувається так швидко: спочатку останні цяточки світла згасають на пошматованому краю хмари, а далі залишаються дощ і запах бензину. Я летітиму на висоті шістсот метрів над рівнем моря майже два дні. Густі хмари поглинули місяць і зірки — темрява така глибока, що залишається довіритися приладам, долаючи втому, вдивлятися в ледь освітлені циферблати. Радіоприймач відсутній, мене розважають звук, із яким працює двигун на швидкості сорок вузлів[1], та свист вітру навколо літака. З булькотінням погойдується бензин у баках, і цей звук також заспокоює. Це триває протягом чотирьох годин польоту, аж поки двигун не починає працювати з перепадами. Він то свистить і буркотить, то раптом замовкає. Тиша. Стрілка вимірювача висоти хилиться вниз приголомшливо швидко. Це вводить у своєрідний транс, але мої руки знають, що слід робити, навіть якщо розум і далі залишатиметься приглушеним і нерухомим. Потрібно лише дістати спусковий кран та перемкнутися на інший бак. Двигун знову запрацює. Він мусить. Я простягаю руку та намацую пальцями прохолодний перемикач. Щойно все зроблено, двигун підбадьорливо клацнув, але не поворухнувся. «Чайка» й далі втрачає висоту: триста тридцять метрів, двісті сорок. Ще нижче. Хмари навколо розступаються, і я вже бачу моторошні зблиски води й піну. Хвилі наближаються, згори тисне невблаганне небо. Я знову клацаю перемикачем, намагаюся не тремтіти, не панікувати. Я готова до всього, але чи може хтось бути по-справжньому готовим до смерті? Чи була готова Майя, коли побачила землю, яка мчала їй назустріч? Чи був готовий Деніс того жахливого дня над Вої?
Поряд із лівим крилом спалахує блискавка, яскрава, мов різдвяна гірлянда, вона електризує повітря — і раптом у мене з’являється відчуття, що все це колись уже відбувалося, можливо, навіть не раз. Можливо, я завжди була тут, з головою занурена в себе. Унизу негостинні обійми води, що чекає на мене, але думками я в Кенії: там моя рифтова долина Лонґонот і зубчастий край кратера Мененґаї, озеро Накуру з мерехтливим рожевим пір’ям фламінго, високі та гострі виступи скель, Кікопей і Моло, Нджоро та розкішні газони клубу «Матайґа». Здається, я збираюся саме туди, хоч і знаю, що це неможливо, — якби ж лишень пропелер не розсікав часу, повертаючи мене назад і водночас уперед, у нескінченність, даруючи свободу.
«О, — думала я, поки мчала вниз, у пітьму, засліплена, не помічаючи нічого навколо. — Я начебто повертаюся додому».
Частина перша
1
о Кенії існувала інша Кенія; їй уже багато мільйонів років, але вона досі молода: раніше так називалася лише ця чарівна гора. Її було видно з нашої ферми у Нджоро в Британській Східній Африці — на далекому краєчку золотої рівнини підносилося стрімке узгір’я з вершиною, завжди вкритою снігом. За фермою синів ліс Мау, вкритий смугами туману. Попереду розкинулася долина Ронґаї. З одного боку вона обривалася дивовижним високим кратером Мененґаї, який тубільці назвали Горою Бога, а з другого — далеким хребтом Абердере. Його округлі сіро-блакитні пагорби спершу вкриваються пурпуровим серпанком, а далі розчиняються в темряві нічного неба.Коли ми 1904 року перебралися туди, на місці ферми були шістсот гектарів незайманого чагарнику й три пошарпані хатини.
— Заради цього? — спитала мама, й повітря навколо неї забриніло, мов живе. — Ти продав усе заради цього?
— Інші фермери чимало домагаються і в складніших умовах, Кларо, — відповів батько.
— Але ж ти не фермер, Чарльзе! — вигукнула вона й розридалася.
Насправді батько був конярем. Найкраще він знався на кінських перегонах із перешкодами, полюванні на лисиць, дресируванні коней, та ще — на живоплотах Рутленду. Однак йому впали в око листівки, в яких пропонували дешеву імперську землю. Батька заполонила єдина думка, якої він так і не позбувся. Ми залишили «Вестфілд Гауз», де я народилась, і подолали майже десять тисяч кілометрів Тунісом, Тріполі та Суецом, хвилями, що, ніби величезні сірі гори, сягали неба. Потім був Кіліндіні Гарбур із портом Момбаса, де витали пахощі гострих спецій і сушеної риби, далі — потяг, схожий на змія, що прямував до Найробі. За його вікнами валували клуби червоної куряви. Це все мене вражало, викликало захват, якого досі не відчувала. Усе навколо здавалося надзвичайним і неповторним.
Батьки облаштувалися на новому місці й почали працювати, щоб якось покращити цю місцину, зробити її більш придатною для життя. Боролися з дикою природою, котра ніяк не бажала відступати. Наша земля нічим не обгороджувалась, а в хатинках не було навіть справжніх дверей. Крізь мішковину, якою затягли вікна, продиралися ситі смугасті мавпи з шовковистим хутром. Про водогін тут навіть не чували, тож, коли вночі кортіло піти в туалет, ми мусили виходити надвір і робити все над глибокою ямою, ще й наспівувати, щоб заглушити страх.
Нашими найближчими білими сусідами виявилися леді й лорд Деламер: жили вони десь кілометрів за одинадцять — якщо прорубати шлях крізь чагарники. Титул барона й баронеси не завадив їм оселитися в звичайній африканській халупі,
