Планета Pixar - Лоуренс Леві

— То він не підтримує того, що ви зараз робите? — запитав я.

— Зараз уже підтримує, — відповів Ед. — Він дав свою згоду, коли ми домовлялися з Disney про створення повнометражного фільму. Дуже допоміг, щоб угода таки відбулася. Але Стів досі невдоволений, що йому доводиться й далі фінансувати решту проектів Pixar.

— Скільки він уже вклав у компанію? — поцікавився я.

— Приблизно п’ятдесят мільйонів, — повідомив Ед.

П’ятдесят мільйонів! Це була велетенська сума як на стандарти стартапів Кремнієвої долини. Не дивно, що Стів так неохоче давав гроші, коли доводилося вкладати ще.

Мені дуже подобалося розмовляти з Едом. Він нічого від мене не приховував під час першої ж нашої зустрічі, хоча його розповідь і не вселяла великих надій. Здавалося, ніби Pixar — компанія, що безцільно блукає манівцями й ніяк не знайде власний шлях. Що мало б мене спонукати приєднатися до команди підприємства, яке вже шістнадцять років бореться за виживання й чиї платіжні відомості щомісяця вдається оплатити лише завдяки тому, що власник виписує чек із персональної чекової книжки? Якщо я стану фінансовим директором, за грошима до Стіва щомісяця доведеться ходити мені. Навряд чи це буде надто приємним обов’язком.

Ед здався мені вдумливим, гострим на розум і легким у розмові. Його репутація в галузі комп’ютерної графіки була зірковою. Безперечно, він був тією людиною, в якої я зміг би повчитися, з якою мені було б дуже приємно працювати. Але цього було недостатньо. Я навіть не здогадувався, наскільки жахливим було фінансове становище Pixar. Компанія не мала коштів, не мала резервів, її фінансування залежало від примх людини, про чию мінливість і непостійність ходили легенди. По правді, на той час мені ще й не пропонували роботу, тож фактично я і не мусив робити вибір. Але почувався все менш і менш певним, що варто погоджуватися, якщо пропозиція все ж надійде.

Отже, мені стало ясно, що, хоча Стів згодився пристати на прагнення команди Pixar виготовляти новий контент, та все ж у його початкові плани це не входило. Я знав, що добре відомі загалу спроби створити новий комп’ютер у NeXT зазнали невдачі. А ось той факт, що й Стівове першопочаткове бачення Pixar теж збилося з курсу, виявився для мене новиною. А це означало, що обидва сміливі намагання Джобса створити комп’ютер після його звільнення з Apple нікуди не  привели.

Виглядало так, що Стів зазнав дві поразки поспіль. Ще одна — і він може вилетіти з гри назавжди.

Нашу розмову перебила помічниця Еда, зазирнувши крізь прочинені двері.

— Зала для перегляду готова, — сказала вона.

— Ходімо, — запросив мене Ед. — Покажемо вам, над чим ми працюємо зараз.

2

Хороші солдати

Вхід до зали для перегляду в Pixar містився за непоказними дверима в одному з головних коридорів, що вели крізь офіси компанії. За дверима виявилося велике темне приміщення без вікон. Кімната за розміром скидалася на невелику театральну залу — на кшталт тих, які можна побачити у закапелках місцевих кінотеатрів. В одному кінці зали був великий екран, у іншому, ліворуч, — кімната з вікном, за яким, як мені уявлялося, мав розташовуватися кінопроектор. А те, що було посередині, виглядало вкрай несподівано. Замість звичних рядів глядацьких сидінь посеред кімнати вишикувалися старі канапи й крісла. Здавалося, ніби хтось позбирав пошарпані меблі, залишені попередніми власниками на узбіччі під’їзних доріжок, і позносив знайдений мотлох у цю кімнату. Це навіювало затишок — у цьому закутку було б непогано подрімати пообіді. Та невже ця зала була командним центром студії, зайнятої серйозною роботою?

— Ось це — наш глядацький зал, — повідомив Ед. — Мультиплікатори щодня збираються тут разом із Джоном Лассетером, щоб переглянути найсвіжіші фрагменти нашого фільму.

Ед запросив мене сісти й подивитися кілька ранніх робіт студії. Світло згасло, і на великому екрані показали дві короткометражки, зняті Pixar, — «Люксо молодший» і «Олов’яна іграшка»[4]. Фільм «Люксо молодший» розповідав про відносини між двома лампами — батьком та дитиною. Мультик «Олов’яна іграшка» показував історію іграшкової людини-оркестру, яка намагалася втекти від дитини. Ця стрічка завоювала нагороду Американської кіноакадемії в категорії «Найкраща анімаційна короткометражка» в  1988  році. Обидва фільми були дивом комп’ютерної графіки й людської уяви — вони чудово ілюстрували початок розвитку комп’ютерної анімації. Навіть якщо якісь деталі й здавалися надто простими, дещо сируватими, я відчував, що мене з головою поглинув сюжет — я щиро вболівав і за лампу, і за іграшку.

Далі на мене очікувала головна подія — показ кількахвилинного відео, початку першого повнометражного фільму Pixar. Ед пояснив, що назва стрічки ще не остаточна, як робочу версію розглядають варіант «Історія іграшок». Застережень було чимало.

— Не забувайте, що не всі сцени, які ви побачите, доведені до кінця, — попередив Ед. — Деяку анімацію ще не доробили, тож якісь персонажі будуть рухатися в кадрі як суцільні блоки. Освітлення теж іще не готове, тому десь буде видно темні плями чи так-сяк освітлені шматки. Й озвучка так само не остаточна, окремі голоси — це просто тимчасова заміна, начитана працівниками Pixar.

На цих словах світло в залі погасили, я вмостився у своєму кріслі, й фільм розпочався.

— Цього не може бути! Святкуватимуть сьогодні?[5] — такими були перші слова Вуді, іграшкового ковбоя, створеного за допомогою комп’ютерної анімації. Ковбой сидів на ліжку свого господаря Енді, так само занімованого на комп’ютері.

Протягом кількох наступних хвилин у цьому обшарпаному кінозалі, у цій непоказній будівлі навпроти нафтопереробного заводу, в цій компанії, що висіла на волосині, я став свідком такого рівня креативу й технічної магії, який навіть уявити собі не міг.

Стрічка розпочиналася в спальні хлопчика на ім’я Енді, й саме сьогодні мала відбутися вечірка до його дня народження. Спальня була типовою хлоп’ячою кімнатою: сині шпалери, прикрашені візерунком із білих хмаринок, іграшки, розкидані повсюди. Але дещо було особливим: коли поблизу не було людей, усі іграшки оживали. І сьогодні вони перебували в паніці з приводу того, чи їх не замінять нові подарунки, отримані Енді на честь дня народження.

Вуді, улюблена іграшка Енді, ватажок гурту, намагався всіх заспокоїти. Потім нам показали фрагмент, де Вуді відправив загін маленьких зелених солдатиків у розвідку — вивідати, які подарунки отримав Енді. Виконуючи завдання, солдатики попрямували до дверей кухні. Там вони