Вирвані сторінки з автобіографії - Марія Василівна Матіос
Сином він пишався. Та що пишався - він його обожнював, хоча навіть до сина, слава якого перевершила славу батькову, він був незмінно вимогливий. Але це була єдина тема, якою можна було «вийняти» Івасюка-старшого із «панциря» - Володя і Володина творчість.
Важко було, та де там важко - неможливо було собі уявити, що Михайло Івасюк знає чи вміє страждати в житті. Хіба що у своїх книжках, які, попри всю трагічність історії (а він переважним чином писав історичні романи) несли неймовірно світлі, ба, навіть занадто романтизовані почування персонажів. Надмірна, майже що рафінована чистота почуттів у жорстоких умовах в Івасюкових книжках справді сусідила із романтичним напрямком німецької чи англійської літератур. (Згодом, лише по прочитанню книги новел М. Івасюка із табірного життя, я зрозумію, що за час гулагівського «сидіння» Михайло Григорович надивився такого бруду у людських стосунках що все подальше його життя тому й носило печать пошуку лицарів великої любові).
Таким я його знала всі роки в університеті. І ніщо не віщувало, що Михайло Григорович насправді може бути іншим - носити в собі тайну.
В Оксанине навчання він не втручався, тобто «не лобіював» доньчині успіхи. А Оксана була товариською, ніколи не чванилася, що має таку родину. Вирізнялася хіба що дорогим, зі смаком дібраним вбранням. І знанням англійської мови, оскільки вони разом із ще однією нашою одногрупницею Нелею Корнієнко закінчили спеціалізовану школу №9, як казали тоді у Чернівцях, «англійську». Подеколи перемовлялися собі англійською, і ми, діти переважно сільських батьків, по-доброму їм заздрили, оскільки в радянський час, та ще у селах не те що не заохочувалися знання саме іноземної мови, а понадто - всіляко гальмувався сам процес її навчання. Скажімо, іноземну мову у мене кілька років викладала вчителька біології, яка заочно навчалася в університеті й сама складала іспити з іноземної на пальцях. В інший період у нас майже рік не викладалася іноземна через хворобу вчительки. На все це всі заплющували очі. І це було продумано. Тепер я знаю точно.
...І ось щось тривожне трапилося у травні 79-го, бо лекції Михайла Григоровича замінили іншими лекціями. А Оксана мені скупо сказала, що в родині є проблеми. Це було нечувано. Про проблеми в Івасюків ніхто ніколи не заїкався - їх просто у них не могло бути.
Я знаю, що Оксана Івасюк поїхала до Львова за два чи три дні до похорону брата. Батько сказав їй сісти в поїзд, але не сказав, що Володі вже немає. Навіть у найгірші свої хвилини батьки оберігали дітей від зайвого хвилювання, а коли Оксана тоді уже щось знала, чи здогадувалася, то вона також у той час мала сталеву волю - то з нас, її однокурсників і ближчих приятельок, не почув жодного слова відчаю. Оксана поїхала до Львова у білому - щоб виказати свою неймовірну радість від того, що з братом усе гаразд. Адже вони були нерозлийвода. Разом відпочивали, подорожували. Це був той рідкісний родинний зв'язок, який трапляється дуже рідко.
Одночасно Михайло Григорович зателефонував на свою кафедру в університет і її тодішньому завідувачеві - професору Василеві Максимовичу Лесину - сказав лише двоє слів: «Володя загинув». Так від свого викладача ми дізналися про Івасюкову смерть.
А далі ви знаєте. Про похорон.
Жодна тодішня газета, крім «Літературної України», не висловила співчуття письменникові Михайлові Івасюкові з приводу втрати сина. Якась малотиражка зі Львова взагалі пустилася «берега», надрукувавши нісенітниці про його життя і смерть. На Івасюкові пісні наклали табу (неписане, звичайно). Тріо Мареничів за участь у похороні й скасування концертів вилучили також із ефіру. Тоді говорили, що, начебто на Івасюковій могилі знайшли записку, підписану «Мареничі», і що весь Львів ходив ту записку читати. Ростислава Братуня, за виступ на Личаківському через кілька днів після похорону зняли з посади голови Львівської Спілки письменників, замінивши його Романом Лубківським.
Із Ростиславом Братунем історія була така: напередодні похорону його викликали у Львівський обком партії і піддали жорстокій «обробці». Секретар обкому з ідеології Яремчук раптово і зненацька став великим «побожним» чоловіком: він переконував Братуня, що Івасюка слід ховати за цвинтарною огорожею, як ховають самогубців. Ростислав Андрійович переконував в іншому. Він говорив, що Львів - збуджений вулик, народу ніхто не зможе спинити. І за цвинтарною огорожею Івасюка не дадуть поховати, хоч би там що. Братунь попросив забезпечити присутність певної кількості міліції задля уникнення можливих провокацій (він знав, із ким мав справу). І ось обком партії приймає рішення - покласти на Ростислава Братуня відповідальність за організацію похорону Володимира Івасюка і за все, що там відбуватиметься. Партія чудово знала, що Івасюк із Братунем у львівський період життя - були найближчими друзями. Партія розглядала похорон з точки зору ідеології. Братунь - із людської. Тому він своєю промовою на цвинтарі демонстрував не політичний бунт - він правдивими словами тужив за другом, який міг бути йому сином. Звичайно, Братунь чудово розумів, що назавтра будуть оргвисновки. І не допоможе ні заступництво рідної тітки Наталі Ужвій (якщо вона заступиться!, бо також має «чудовий» досвід із правонаступниками тих, хто «шугав» її за чоловіка Михайля Семенка і за Леся Курбаса), ні, власне, письменницький авторитет самого Братуня, ні добрі стосунки з Іриною Вільде, яка була йому по-материнськи вдячна за заступництво Ростислава Андрійовича за Вільдиного сина, який свого часу мав також великий «цурис» із всевидющими і всезнаючими.
Такими були публічні «оргвисновки» публічних людей, А інших піддали «профілактиці» і провокаціям. Казали тоді, що студентку консерваторії, яка на похороні несла Івасюковий портрет, виключили з вузу. Казали... О, тоді багато чого казали. Як, зрештою, кажуть завжди, незалежно від знань і правди, а залежно лише від висоти свого «плінтуса».
...А в Чернівецькому держуніверситеті тоді було таке. Кінець травня - середина червня - час чергової сесії. І ось тут почалися перші «дзвіночки» й родині. Оксану не допускають до сесії через неможливість скласти залік з англійської мови! З англійської, чуєте?! Вовчикові Боднарю з Тернопілля (Володику, ти чудо!, бо ти весь цей час працюєш у школі! Здається, на Одещині, та ще й директоруєш!), якому вся група пише англійські слова українськими літерами, залік
