Вирвані сторінки з автобіографії - Марія Василівна Матіос
- Минулого тижня ваша група здавала донорську кров. Ви не здавали. Ви не хочете допомагати тим, хто потребує першої групи крові? Чи ви саботуєте справу державної ваги?
Розумію: моя кров - справа державної ваги. Я повинна відповідати за саботаж. Я скована і «дерзкая» (зухвала) одночасно. Я просто боюся. Але вони мене люто розсердили! У мене в голові вінегрет, а в жилах - страх зі злістю.
- Хустку ношу, яку маю, і хустка мені пасує. У мене коси ледве під хустку поміщаються, а під шапку вони не помістяться. Та й батьки мої не мають можливості купити песця. А здавати кров заборонили самі лікарі. У мене... (а що мені - дітей із ними хрестити? - називаю діагноз своєї хвороби).
...Але звідки вони знають про кров? У кабінеті були дві лікарки, а решта - дівчата з групи...
- Куди ви зникли вчора ввечері о 22.35 з тролейбуса №2 в районі рогу Університетської і Худякова?
- Чи давав вам І.Ч. читати новелу про діда, який тримав муху в закритім слоїку?..
...Мені не треба відкривати архівів. Я не постраждала так явно, як тоді страждали інші. І не тільки через Івасюка. Про деяких «стукачів» здогадуюся. Та що там здогадуюся - знаю! Дехто давно і молодим відійшов у позасвіти. Дехто і нині на прибуткових посадах. Мені не стане легше, як знатиму всіх. Бог розсудить. Та це й не важить тепер для мене ніц! Бо воно вже не може змінити нічого. Але!
Але я - за обов'язкову люстрацію тих, хто йде чи хоче йти в політику. Запевняю, лави бажаючих порідіють. І не так бризкатимуть слиною ненависті до України, як роблять ті, хто дотепер «на гачку» КҐБ СССР. Проте... Якщо я дотепер не можу подивитися бодай фото чи кадри оперативної зйомки похорону Володимира Івасюка (а все це фіксувалося на очах), то про яку люстрацію я веду мову, наївна!
І ще: якщо Володимир Івасюк подякував цьому світові добровільно, навіщо КҐБ СССР упродовж років «пресував» тих, хто просто співчував родині?! Не маю сумніву: я була не одна. І мені було не найгірше.
P.S. Вересень 1979 р. Після літніх канікул у гуртожитку №2 на вул.Стасюка мене чекав стос листів. А в деканаті - посилка. З листами зрозуміло: я до писання була охоча зі школи. А посилка... Звідки?! Чому в університет?!
Пакунок без зворотної адреси. Із книжками: сама українська поезія. Але не Олійник і не Драч.
Якісь імена такі... немодні тоді... Свідзинський. Бобинський. Маланюк... Книжки якісь такі - гейби і не наші. Таки не наші! (я якось і не думала, що за кордоном також книжки друкують - українською мовою). З якого б то дива?! Проте, там були і наші книжки, а одна - з автографом. Дуже каліграфічний, незвично каліграфічний -майже школярський - почерк. Але слова... слова якісь чудні та дивні: «Великій українській патріотці Марічці Матіос... З надією на велике майбутнє... Київ...» і т. п. і т. д. А підпис! Підпис - Любов Забашта. Гм... Звідки у Києві знають, що тут, у Чернівцях, я Марічка? Не Маша, не Маруся, не Маруська, не Маріца, не Маня, не Маріора, не Маріуца, не Міця, не Марія, зрештою, - а завжди і скрізь - лише Марічка?! Навіть у газетах подеколи підписують так.
Забашта була з університетської програми. Вона - дружина вже покійного тоді Андрія Малишка. Але до чого тут я? Подивилася на себе в дзеркало. Щось нічого такого патріотичного, крім біленької блузки у вишиту червону квіточку (промислове вишивання) та довжелезної коси, я у дзеркалі не побачила. Що би то значило? І мабуть, саме тоді, саме у ту хвилину, в мені прокинувся критичний розум, який ніколи не дає одірватися від реальності настільки, щоб перестати думати. Я довго, ду-у-уже довго крутила-вертіла ту, здається, білу Забаштину товстеньку книжку поезій, здається, із золотим чи срібним тисненням... що то все-таки значить? І раптом мене проштрикнула кульова блискавка - а штемпель-то на посилці чернівецький!!! Хоча, що тут особливого... Була проїздом у Чернівцях. Друзі надіслали... І все ж - щось тут не так. О, я тоді не була аж така розумна, щоб скласти всі пазли в одну програму! Тоді ще не знали про кубик Рубика. Та й єдиною четвіркою в моїй «заліковці» була четвірка саме з предмету «логіка»!
(ДО СЛОВА: почерк справжньої Любові Василівни Забашти, м'яко кажучи, був далекий від бездоганної школярської каліграфічності. На час літературного мені «привіту»-посилки вона мала 61 рік. Не до вчорашніх школярок їй було тоді. Та й Малишко сім років як подякував світові, отже, вже не «тримав парасольку» над головою дружини. «Несостыковочка», - каже наш старший брат. «Прокол», - кажу я тоді собі мовчки. А тепер знаю: провокація).
І все ж мене щось стримало від радості визнання мого не-існуючого тоді українського патріотизму в тому розумінні, яке вкладали в посилку її відправники. Відправники - погані психологи. Або вже занадто старі - вони забули, скільки мені років! І не розрахували, що я «западу» не на «патріотичний» автограф котрогось чернівецького «шевченкознавця» під псевдо «Забашта», а надовго «западу» на вінок сонетів «Ніч кохання» Василя Бобинського. Бо коли тобі 19 років, і ти дуже «правильний», і за тобою чи за твоєю косою бігає рій хлопців - тебе мучать не роздуми про український патріотизм: у тебе вискакує серце з грудей, і щоразу з іншою швидкістю. А що ти українка... так записано в твоїх генах, не просто в паспорті. Це вже «тавро» навіки! І без нагадування.
А якийсь утомлений роботою «Забашта» не замислювався над цим. Він виконував інструкцію. Коли би я була його начальником, я би дала йому «буком по с...», як казала моя бабця: він не зробив елементарного - не «промоніторив» книжки, укладені в посилку, з точки зору психології. Він забезпечував ідеологію «гачка», на який мала клюнути рибка-роззява. «Забашта», напевно, вже давно забув, як то - розв'язувати на комусь «пояс
